Ярослав з портретом своєї рятівниці
Україна

Щоб врятувати солдата від окупантів «зробили» з нього внука-інваліда

25 вересня, 11:57
0
1
Сподобалось?
1

Село Лукашівка, яке знаходиться за кілька кілометрів від Чернігова, 21 день було в окупації. Його найперше захопили рашисти тому, що звідси було добре обстрілювати обласний центр. Люди пережили страшні дні і ночі. А коли село звільнили, почали розповідати про окремих місцевих сміливців героїчні історії. Ось одна з них.

Побратими витягнули з поля бою

Дмитро Напалько ще з лютого разом з братом та іншими чоловіками облаштували на околиці села блокпост. Тоді, ще на початку війни, вони ніби створювали відчуття безпеки. Хоча насправді, що могли вдіяти сільські дядьки без зброї проти габаритної техніки? Про це ніхто не думав. Згодом у село підтягнулися українські військові, які мали зупинити наступ.

– Ми подружилися з Ярославом, який мав позивний «Куба», – пригадує Дмитро. – Він часто приходив на блокпост, питав, як ми, позичав у мене бінокль, щоб роздивитися місцевість. А моя мама пригощала їх катлєтками й іншими домашніми стравами.

Лукашівку постійно обстрілювали буквально з перших днів війни. Тож і цивільні, і військові були готові до того, що орки наступатимуть. Та все одно, коли з лісу полізла важка техніка і всю дорогу поливала вогнем, наші запанікували. Орки, як чорти, сиділи на машинах, їхали через огорожі, городи, все підминали під себе і стріляли.

– Нас фактично взяли в кільце, – пригадує Ярослав. – Я у 2014 році був в АТО. Воював у Дебальцевому, біля донецького аеропорту. Мав трохи досвіду, тому лишився живий, хоч і отримав поранення в ногу. Я б сам не вибрався. Добре, що побратими врятували і дотягнули до ферми.

Там юнак перебув ніч, а коли визирнуло сонце, обстріли стихли. Кров вдалося зупинити, та поранена нога дуже боліла. На фермі Ярослав побачив велосипед і вирішив на ньому їхати по підмогу. Він підозрював, що рашисти захопили село, і знав, коли побачать його на вулиці – одразу пристрелять. Однак і на місці залишатися не міг, бо це теж призвело б до загибелі. Тому вирішив ризикувати.

– Зранку відкривається калітка, заходить закривавлений Ярослав і каже: «Поможіть!» – це вже Дмитро Напалько згадує. – Ми його швидко в хату. Роздягнули. Форму ЗСУ одразу кинули в котел і спалили. Знайшли якусь одежину і переодягнули. Не знаю, звідки вдома взялися костилі, мамка їх знайшла і принесла. Так ми придумали версію, що це внук, мій племінник, інвалід з дитинства, який переїхав з Чернігова.

Театр під дулом автомата

Ні секунди не роздумуючи, ці прості сільські люди, ризикуючи власним життям, дали прихисток українському солдату. Цей героїчний вчинок – вклад у перемогу! Неважко уявити, як бездоганно треба стримувати емоції перед дулом автомата, щоб орки нічого не запідозрили. Як же терпло серце у бабусі-пенсіонерки, коли по кілька разів на день рашисти заходили у хату, влаштовували допити, обшуки! А Дмитро найбільше переживав, щоб не додумалися їх роздягати, бо ж тоді побачили б рану Ярослава на нозі. Він гарно вжився у роль «внука-інваліда» і вкотре переповідав легенду про хворобу з дитинства, через яку не може ходити. Страшна іронія війни: мінітеатр під дулом автомата.

– Одного разу семеро прийшло, – продовжує Дмитро. – Два буряти хату провірили. Вийшли, кажуть: «Порядок», а їхній командир, у балаклаві, звернув увагу на жовто-блакитну колону перед входом і почав: «Щось вони мені нє нравляться». Ті знов вернулися у хату, стали нас виганяти для огляду. Але почався мінометний обстріл. Ми у погріб заховалися, а вони побігли за хату. Так пронесло.

Видно, ангел-охоронець знову був поруч з Ярославом та його рятівниками. Адже в цей момент вони були за крок від смерті. Скільки разів боялися, переживали і молилися. Хто як умів… Кілька тижнів пробув «внук» у чужих людей. Дякувати Богу, що ніхто з сусідів не проговорився, хто він насправді, бо тоді б розстріляли всіх. А коли Лукашівку визволили, Ярослав поїхав до лікарні. Нині рана загоїлася, і він з подарунками завітав до Дмитра та його мами. Обійняв чоловіка, розпитав, як налагоджується життя в селі. На жаль, бабусі, яка гляділа його як рідного внука, не застав. Слова вдячності промовив до портрета, перев’язаного чорною стрічкою:

– Бабушка дуже хороша, весела була. Одну війну пережила, тож знала, як треба економити, щоб вижити. Чітко давала розпорядок, хто що має робити. Скільки продуктів брати на день, щоб був запас. Вона була навчена життям. Не боялася нічого: обстріл іде, а спішить корів доїти, бо час прийшов. Вона – герой, і таких людей у нас багато. Тому ми переможемо рашистів! – переконаний Ярослав, який скоро йде на поправку і планує приєднатися до своєї бригади.

Руслана СУЛІК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися