80 років тому була утворена Українська повстанська армія. Унікальний випадок у світовій історії. Не маючи власної держави, слабо озброєна, вона понад десять років вела нерівну боротьбу з двома могутніми силами того часу – гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом. І настільки успішно діяла, що в росії і досі зі страхом та ненавистю називають українців «бендеровцамі». Вони й війну розпочали, щоб нас «денацифікувати» – позбавити права пам’ятати і шанувати своє минуле. Тоді, у середині ХХ століття, УПА підтримував тільки український народ. Сьогодні нашу армію та державу підтримує весь світ. Час змінився. Але дух та ідеї українських повстанців живуть і досі.
У Вовчаку постала армія УПА
Місцем зародження Української повстанської армії вважають село Вовчак, зараз це територія Ковельського району Волині. 14 жовтня 1942 року дрібні загони членів ОУН, які діяли на Волині й Поліссі, об’єдналися під спільним керівництвом та одержали назву «Українська повстанська армія». Тоді на Волині та Поліссі вже діяла нерегулярна частина українського війська «Поліська Січ». Її очолював Тарас Бульба-Боровець. Їх називали «бульбашами». Навесні 1943 року до УПА приєдналося крило ОУН, підпорядковане Степану Бандері.
Структурно армія поділялася на три краєві командування: УПА-Північ (Волинь, Полісся), УПА-Південь (Поділля, Київщина) та УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття). Швидко розрослась у велику, добре організовану армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся і згодом Галичини. Відомості про її чисельність дуже суперечливі. Називаються цифри від 30–40 до 100 тисяч. Зброю та амуніцію вояки здобували у боях. Першим командиром УПА був Дмитро Клячківський, «Клим Савур». Влітку 1943 року він облаштував у Вовчаку резервну ставку Головної команди УПА, а пізніше тут діяв штаб УПА-Північ. Було побудовано понад два десятки нових приміщень, які призначались під адміністративні будівлі, казарми, склади, пекарні, різноманітні майстерні, школи, лікарні. Радянська влада у 1946 році пройшлася по Вовчаку тракторами і бульдозерами. Понад 50 післявоєнних років урочище Вовчак було полем серед непрохідного лісу.
З листопада 1943-го до загибелі у березні 1950-го головним командиром УПА був Роман Шухевич, «Тарас Чупринка». Після його вбивства УПА очолив Василь Кук, «Леміш». У 1954-му його взяли у полон. Відсидівши чотири роки, вийшов на волю, зрікся та засудив боротьбу ОУН та УПА. Помер у 2007-му у Києві.
Колки і Хотешів вільні від комуністів і фашистів
Унікальним явищем в історії національно-визвольної боротьби була Колківська повстанська республіка, створена у березні 1943 року неподалік від Луцька. Повстанці вигнали німців, польських поліцаїв та більшовицьких партизанів з Колків і навколишніх сіл Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської та Степанського Рівненської областей. На цій території утворився острівець вільної, незалежної Української держави, яка проіснувала більше пів року – по листопад 1943-го. Тут були українські школи, лікарні, церкви. Навіть гроші свої друкували.
Село Хотешів Камінь-Каширського району називають другою, після Вовчака, столицею УПА. З одного боку оточене непрохідним болотом, з іншого – лісом, воно було недосяжне для німців. У навколишніх лісах активно діяли три сотні, які входили в курінь Павла Климука (псевдо «Назар-Крига»), а також загін «Озеро». Хотешів та прилеглі села у ті часи повстанці називали територією «вільної України». Наприкінці 1942 року вони перейшли у підпілля до лісу. До загонів повстанців пішли місцеві чоловіки, добровольці, які служили в українській допоміжній поліції. У Хотешові діяла підстаршинська школа. Зимували повстанці здебільшого по своїх хатах, а на літо проходили вишкіл. У лісі мали величезну господарську базу. Тут були склади зброї, пекарня, млин, ремонтні майстерні, кухня, м’ясний, ковбасний та аптечний склади. Старожили згадували, як хлопці ходили строєм і співали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» або ж «Довго спала Україна, довго чорний ворон спав». УПА-Північ боролася як з німцями, так і з червоними партизанами загону Федорова.
Воювали з німцями і енкавеесниками
Метою УПА була вільна Україна. Тому всі, хто на неї зазіхав, ставали ворогами. Вона боролася на декількох фронтах, особливо з німцями. Українські вояки провели кілька блискучих операцій. 19 серпня 1942 року було звільнено від окупантів залізничний вузол Шепетівка. Восени того ж року загони УПА біля автошляху Рівне-Луцьк двічі (!) підривали телефонний кабель, що зв’язував ставку Гітлера у Вінниці з Берліном. Німецькі військові зв’язківці цілими днями сиділи у ямах від вибухів, відновлюючи важливий для рейху зв’язок. Тоді якраз ішла кровопролитна Сталінградська битва. До другої половини 1943 року збройні загони повстанців взяли під контроль значну частину сільських територій Волині. У Володимирці Рівненської області 7 лютого 1943 року загін УПА напав на німецький гарнізон і розгромив його: 63 німців убито, 19 потрапили у полон. Упівці здобули значну кількість зброї та амуніції. 24 березня 1943 року чотири сотні УПА звільнили 173 в’язнів концтабору «Осада Креховецька» біля села Нова Українка Рівненського району. Біля Людвиполя (у Березнівському районі Рівненщини) у результаті боїв вояки УПА спалили п’ять автомобілів і знищили 58 нацистів. 20 серпня 1943 року загін повстанців визволив волинське місто Камінь-Каширський. Здобуто цінні трофеї: понад 20 тисяч набоїв, п’ять кулеметів, чотири машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, чотири радіоприймачі, 11 коней із сідлами, сім мотоциклів, легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив понад сто осіб вбитими.
З приходом радянської влади у 1944 році основні підрозділи УПА відступили з Волині у Карпати. 21 квітня того року на Рівненщині відбувся бій під Гурбами. П’ять тисяч упівців проти 30 тисяч енкавеесівців. Знищивши понад 900 більшовиків, підбивши п’ять танків, бійцям УПА вдалося вирватися з оточення ворога. Сили НКВС спалили села Гурби й Антонівці, а мешканців вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних під час тих подій донині точно не встановлена. З Червоною Армією, у якій служили мільйони українців, упівці ніколи не воювали!
Останні бої у 1960-х роках
Великі загони УПА були розбиті до кінця 1940-х років. Повстанці переходили до глибокого підпілля і боролися з ворогом у складі невеликих, добре маневрованих груп – боївок. Вони активно діяли, за твердженням радянських джерел, до 1956 року. Тільки уявіть: радянська військова машина, яка перемогла німецьку армію, ще два десятки літ не могла впоратися з українськими повстанцями! На Захід України кинули танки, літаки, гармати. Тільки при одній згадці про співпрацю з УПА на Сибір виселяли цілі сім’ї. Воювали не відкрито, а підло. Як завжди це роблять росіяни. Переодягалися повстанцями і труїли криниці, по-звірячому вбивали мирних людей. Робили все, щоб викликати у людей ненависть до упівців. Але так і не змогли перемогти армію нескорених. Не дивно, що у москві досі здригаються при згадці про упівців чи «бендеровцев», як вони кажуть. Донедавна було прийнято вважати, що останній бій підрозділу УПА з чекістами відбувся 14 квітня 1960 року у Божиківському лісі на Тернопільщині. Там проти трьох повстанців радянська система кинула тисячі вояків. Чоловіки після нерівного бою застрілилися. Їхній подрузі Марії Пальчак не вдалося вкоротити собі віку. Її заарештували і кинули у табори.
Все ж останнім відомим повстанцем, який загинув у бою з радянськими спецслужбами, є Юрій Михайлець. Майже двадцять років він переховувався в одній з печер Бучацького району Тернопільщини! Кадебешникам лише у 1967-му вдалося вийти на його слід. Організувавши облаву на повстанця, вони оточили місце виходу з криївки та пробували викурити звідти підпільника, вкинувши до печери дві димові шашки. Юрій, не бажаючи здаватись у руки ворога, обгорнув свою голову куфайкою, облив її нафтою, підпалив та заживо згорів.
Останнього бандерівця розстріляли у…1989 році
Це був волинянин Іван Гончарук із села Грудки Камінь-Каширського району. Зробили це заради показового судового процесу. Адже Іван Гончарук уже відсидів у таборах.
Відомо, що деякі підпільники до 80-х років ховалися по хатах, клунях, підвалах родичів і знайомих. Як Олексій Пархомчук на псевдо «Чумак» з Рудки-Козинської колишнього Рожищенського району. Він залишив після себе безцінні спогади, які заховав у вулику, а люди знайшли зовсім недавно. А Ілько Оберишин на псевдо «Кобзар» з Тернопільщини зліз з горища хати тільки у 1991-му, коли почув по радіо гімн «Ще не вмерла Україна». Сорок літ його переховувала дружина! У різні роки «Вісник+К» писав про неймовірні долі патріотів, які до кінця залишилися вірними присязі українському народові.
Тільки на 24-му році існування держава, за яку вони йшли на смерть, визнала упівців борцями за незалежність України. Ще через чотири роки ветеранів УПА визнали учасниками бойових дій.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!