Поки твори цього письменника видавалися за кордоном, в Україні його ім’я піддавали забуттю. Хоча тільки за одну книгу «Як ми говоримо» він назавжди увійшов в українську історію. Але ми, студенти 1980-х, поняття не мали ні про цю справді титанічну літературну працю, ні про самого автора, який доживав останні свої роки у Києві покинутим, немічним, але нескореним. Борис Антоненко-Давидович – письменник, перекладач, літературознавець і захисник української мови від зросійщення, який десятиліття страждав у сталінських тюрмах за те, що був українцем. Його вважають духовним батьком українських дисидентів.
Двадцять років ламали у тюрмах ГУЛАГу
Борис, син залізничника з міста Ромни, рано залишився напівсиротою. Батько загинув у вирі Першої світової, зоставивши сім’ї купу боргів. Та хлопчина виявився здібним до науки. Він легко вступив на фізичний факультет Харківського університету, потім до Київського на філологічний, бо потяг до художнього слова переміг. У 1918 році студентом пішов воювати за незалежну Українську Народну Республіку. Воював у дивізії легендарного полковника Болбочана, був навіть комендантом Мелітополя, організовував навчання в українських школах. Після поразки УНР поринув у літературну діяльність. Тоді ж він не захотів бути Давидовим, а повернув собі прізвище свого давнього предка Антоненка і втрачений суфікс «ич» у батьковому прізвищі. А ще став на захист української мови, борючись проти зросійщення наших словників, що відбувалося посиленими темпами. Тому не потрапити під коток сталінських репресій не міг. Навіть втеча до Казахстану його не врятувала. Арештували у 1935 році. Антоненко-Давидович під час слідства тримався гідно, нікого не обмовив, не видав, хоча слідчі попереджали, що голова його полетить.
– Зате полетить чесною, – відповів він. – Таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. Зважайте на це.
Зважили – майже двадцять років Антоненка ламали у тюрмах ГУЛАГу. Йому пощастило, що не потрапив на Соловки, де за п’ять років знищили понад сім десятків представників української інтелігенції, так зване розстріляне відродження. Лише у 1956 році, після смерті Сталіна, його реабілітували. Навіть у спілку письменників прийняли. Та до кінця свого життя він залишався ворогом радянської влади і «небезпечним елементом».
Мав три дружини, дітей, а доживав біля нерідної доньки
Не менш трагічно склалося й особисте життя письменника. Борис Дмитрович завжди подобався жінкам і був серцеїдом. Вперше одружився ще у 20 років з лікаркою Вірою, яка рятувала його від тифу. Вона була на десять років старшою, у подружжя навіть син народився. Другою дружиною стала акторка Наталія Карпенко. Ця жінка кохала його все своє життя. Вона не зрадила чоловіка навіть тоді, коли НКВС пропонував їй у 1935-му відмовитися від нього. Карпенко вибрала тюрму і заслання. Тому їхня донька Ярина росла без батьків. Лише наприкінці війни мати знайшла дочку, і вони разом стали чекати на повернення Антоненка. Але він до них не доїхав – дорогою із Сибіру випадково зустрів першу дружину. Виявляється, Віра теж була засуджена, втратила перед війною сина, тож Борис Дмитрович просто пошкодував нещасну жінку, залишившись з нею. Оселився на Вінниччині у селі, працював фельдшером. Дружина мала психічне захворювання, і він доглядав її до самої смерті. А у 1951 році йому знову приписали націоналізм і заслали у Сибір. Довічно. Щоправда, у 1956-му несподівано реабілітували.
До столиці він повернувся з третьою дружиною Ганною, на двадцять років молодшою. Познайомився з нею на засланні. Перший чоловік Ганни був бандерівцем, від нього вона мала доньку. Уже немолодому Антоненку жінка народила сина Євгена. Хоча, як зізнався пізніше, Ганну він не любив. Але нікого не жалів так, як її. А друга дружина Наталія Карпенко до останнього писала йому листи, які не відправляла. Так і померла, не простивши чоловікові зради.
Син дав покази проти батька
Після тимчасової відлиги й виходу у 1970 році його праці «Як ми говоримо», що стала головним підсумком його життя, письменнику заборонили друкуватися. Поки його книги видавалися за кордоном, в Україні його творчість піддали повному забуттю. Тільки за те, що Антоненко на суді відмовився давати покази проти дисидента Валентина Мороза. І хоч самого письменника, зважаючи, напевне, на його вік, уже не посадили, зате донищували морально. КДБ не давав йому продиху. Але старий петлюрівець не здавався! Навіть втративши зір, Борис Дмитрович продовжував працювати і друкувати на машинці. Кадебістам довелося просто цю машинку відібрати. Як і квартиру, де збиралися дисиденти. Допоміг у цьому син Антоненка Євген, який став кримінальним злочинцем. Аби зменшили третій строк, він дав свідчення проти батька, що той «антисовєтчик» і несповна розуму. Донька від другого шлюбу Ярина поїхала у москву і стала… професором російської філології.
Останнім коханням письменника стала на 30 років молодша Михайлина Коцюбинська, учасниця руху шестидесятників, племінниця письменника Михайла Коцюбинського. Одружитися їм завадила влада – тричі подавали заяву до РАГСу, але її не приймали. Сліпий і геть хворий письменник доживав смерті у доньки третьої дружини. Помер Антоненко-Давидович 9 травня 1984 року. Йому було 84. Як свідчили очевидці, на похороні письменника кадебістів було більше, ніж тих, хто наважився провести його в останню дорогу. За кожним кущем стояла автівка. Влада дуже боялася, щоб похорон не переріс у мітинг і на нього не прийшла Ліна Костенко. Антоненко трохи не дожив до того, коли синьо-жовті стяги замайоріли на київських вулицях. Але він завжди у це вірив і не боявся говорити про це ще в далеких 1970-х…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!