У травні цього року «Вісник+К» публікував розповідь нашої читачки з Херсонщини, якій дивом вдалося додзвонитися з окупації. «Над головою бахкає, а ми з корівкою плачемо» – так називався матеріал. Тоді пані Наталя сказала, що не хочуть кидати свою хату, бо займаються фермерством і тримають з чоловіком багато живності: корів, свиней, птаство. І от минуло понад пів року. Селище, у якому живе наша читачка, уже під українськими прапорами. І Наталя знову зателефонувала! Щоб подякувати «Віснику+К»: «Ми завжди передплачуємо багато преси, але ви єдині, хто надіслав нам усі номери, які ми не отримали в окупації. Щиро дякуємо!».
Хату розграбували місцеві
Пані Наталія розповіла, що хоч як їм не хотілося, а таки змушені були покинути рідну домівку на початку червня, буквально через місяць після нашої розмови.
– Ми від початку війни майже весь час у погребі сиділи. Виходили тільки худобу попорати. А то так сильно кругом все бахкало! То вже потім я дізналась, що недалеко від нашої хати рускі влаштували свої позиції. Останньою каплею стало те, що неподалік впала касетна бомба. Той запах заліза, який вона дає, ні з чим сплутати не можна. Я жива осталася тільки завдяки своїй корові Зорьці. Виводила її та інших кожен день пастися в одну сторону. Раптом Зорька потягнула в іншу. А на те місце, де ми у цей час мали би бути, впала бомба… Так зрозуміла, що більше оставатися вдома не можна.
Наталя з чоловіком роздали сусідам декілька десятків свиней, курей. Прилаштували своїх чотирьох корівок. Ключі від будинку дали людині, якій безмежно довіряли, попросили наглядати та годувати п’ятьох собак, яких змушені були залишити. Самі виїхали до Кривого Рогу.
Уже після звільнення селища повернулися. Те, що застали вдома, шокувало.
– Наш будинок повністю пограбований. Боляче від того, що це зробили не окупанти, а місцеві. Винесли холодильник, мультиварку, телевізор. Та я сьогодні навіть елементарних дрібниць знайти не можу! Приправи, прищепки, ковдри, кришки до банок, посуд – усе витягли, – з болем розповідає Наташа.
Сьогодні їхня родина починає життя практично заново. Свиней, звісно, ніхто не повернув. У них у хліві зараз тільки три корови.
– Найбільше болить, що Зорьку продали, і зробила це людина, якій я безмежно довіряла. Вона мою корівку два рази продавала! Приїхали люди з Криму, засунули її на машину, а Зорька вистрибнула і втекла. Зловили. На другий раз уже забрали. І всього то за дві чи три тисячі продала! Зрозумійте, Зорька – це така корова, у неї душа людська…
По полях валяються трупи росіян
А ще Наталя розповіла просто неймовірну історію про одну зі своїх собак – алабая Чапу.
– Ми не могли її взяти із собою. Ще з чотирма дворнягами залишили вдома. А коли повернулися, старенька сусідка, якій років вісімдесят, зі сльозами на очах розповіла, як наша Чапа їй життя врятувала. У їхній двір бомба летіла. Так собака через огорожу перескочила, повалила бабцю і закрила собою. Осколок попав у Чапу. Сусіди її вилікували. До нашого повернення у них жила. Привели до нас, а вона втікає до тих, з ким пережила окупацію. Не пробачила нам. Я її розумію… – каже пані Наталя.
Вони з чоловіком намагаються зібрати своє життя докупи. Дні минають у пошуках соломи і сіна для їхніх трьох корівок. Адже літом заготовити корм не змогли. Наталчин чоловік привозить солому не тільки для себе, а й для тих, хто допоміг зберегти хоч якесь майно. В окупації ж люди не завжди могли зібрати врожай, а значить, і соломи для худоби не мають. От і шукають по полях торішню. А це буває небезпечно – можна нарватися на міну.
– А ще тут по наших полях трупи їхніх солдатів валяються. Їх досить багато. Треба було б похоронити – все ж люди. Але страшно підійти. Кажуть, що росіяни багато своїх у нашому лісі поховали. Туди ще ніхто не добрався, аби щось розкопувати. Взагалі робити нічого не хочеться. Досі всередині страх сидить. З укриття нічого не виносимо – думаємо, хай буде на всяк випадок. Бо тут ще чуємо, як бахкає. Вбили дуже багато людей, особливо у селах, через ті «прильоти». Тут так багато всього зруйнованого. Навіть уявити не можу, коли то все відбудують. Але потроху життя налагоджується. Електрика з’являється, зв’язок. Корови ще не дояться – у них стрес від вибухів. Дають усі разом тільки п’ять літрів у день. А бувало, що по 12 відер надоювала. Правда, тоді Зорька була… – при кожному спогаді про свою улюбленицю голос пані Наталі тремтить від сліз.
Розмова, як і минулого разу, обірвалася раптово. Наталія попередила, що зв’язок іноді пропадає. Встигла ще запросити приїхати на Херсонщину після нашої перемоги.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!