Українці, які ходять до УПЦ, вважають, що вони моляться церковнослов’янською мовою, а геть не російською, так, як молилися їхні діди і прадіди. І багато хто не знає (або знати не хоче), що цю мову витіснила з богослужінь російська ще сто років тому.
Саме після «великої жовтневої революції», коли РПЦ шукала своє місце в радянській реальності й пристосовувалася до служіння більшовицькій владі, митрополит Сергій у 1927 році запровадив деякі церковні «новинки». Зокрема, загальну сповідь, дозволив заочне відспівування покійного, що раніше практикувалося вкрай рідко, і погодився на допущення російської мови в богослужінні, що традиційно проводилося церковнослов’янською мовою. Ще одним кроком до зросійщення богослужінь стало рішення архієрейського собору РПЦ у 1961 році, що дозволяло «практикувати переклад окремих фрагментів православного богослужіння з церковнослов’янської мови на російську». Тож шукати нині церковнослов’янську мову у богослужіннях РПЦ і УПЦ – марна справа.
У 1920-х роках РПЦ була розколота на різні течії, що підтримували або не підтримували радянський лад. Саме тоді деякі народи, що були в підпорядкуванні росії та РПЦ, мали шанс стати незалежними. У жовтні 1921 року у Києві відбувся Собор прихильників української автокефалії, який проголосив створення УАПЦ. І помісний собор РПЦ так званий «обновленческий» визнав цю автокефалію. Але керівництво іншої течії, тихонівської (керував патріарх Тихон, якого у 1923 році Собор РПЦ позбавив сану патріарха), засудило її як неканонічну. Радянська влада бачила неабияку загрозу в створенні української церкви й під керівництвом церковних лідерів зробила все, щоб цю церкву очорнити й знищити. Бо вона могла «отгородить украинский народ от братского русского народа, совершившего социалистическую революцию». УАПЦ звинуватили в контрреволюційній діяльності й намаганні збройного повстання проти радянської влади. Вже у 1930 році був скликаний надзвичайний Собор, який визнав існування УАПЦ «нецелесообразным и считает ее ликвидированой», а її приходи повернулися в російську православну церкву. І про незалежну українську церкву українці навіть думати не сміли аж до 1991 року, поки Україна не стала незалежною. Така ж доля спіткала й автономну Білоруську церкву, що проіснувала з 1924 до 1934 року.
Пройшло сто літ – і нічого не змінилося. Церква в руках російських владців досі є інструментом нав’язування іншим народам імперської величі росії. Вона благословляє на війну і вбивство своїх колишніх «братів»-українців, а патріарх кіріл, не соромлячись, сидить серед російських генералів на нараді військового керівництва росії на чолі з вбивцею і терористом путіним. І в той же час мільйони українців, маючи вже свою незалежну, канонічну і визнану світовим православ’ям церкву, продовжують бути вірними церковній організації, яка досі підпорядковується рпц. Нонсенс? Ні, наша українська трагедія. Витравити рабство в головах і душах не так просто. На це потрібен час.
Олеся ВЕРЕСКОВЕЦЬ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!