…В останні грудневі дні далекого 1978-го ми, студенти-журналісти столичного університету, ватагою перебиранців з козою щедрували в домівках відомих українських митців і наших викладачів. Бо на справжню Маланку щедрувати не можна було, тільки на «совєтський» Новий рік. Були в письменників Михайла Стельмаха, Івана Драча, Сергія Плачинди, Вадима Собка. З цікавістю, пам’ятаю, роздивлялися шикарну квартиру останнього, бо знали письменника ще і як тестя нашого улюбленого викладача з економіки. А поки ми щедрували й веселилися, в Жовтневій лікарні Києва в муках і під наглядом кадебістів конала людина, яка кинула виклик радянській владі. І не просто кинула, а дала дзвінкого ляпаса. Цією людиною був рідний племінник Вадима Собка – Гелій Снєгирьов.
Гнав найкращий у Києві самогон
Це був воістину героїчний вчинок як для тяжких застійних 70-х. І здійснив його Гелій Снєгирьов, про якого сьогодні мало хто знає. Хоч його свого часу ставили в один ряд з іконами радянського дисидентського руху – академіком Андрієм Сахаровим і генералом Петром Григоренком. Гелій, як називали його вдома на догоду революційній моді (насправді ж Євген) народився у письменницькій родині і починав свою кар’єру в Харкові. Сподіваючись, напевне, на підтримку знаменитого дядька, талановитий хлопець зробив чудову кар’єру і в Києві, куди переїхав. Журналістська робота, потім режисерська, зрештою сім років керівництва Київською кіностудією хронікально-документальних фільмів. Що ще треба для щастя і нормального життя радянській людині?
– Це був красень високого зросту, скандинаво-слов’янин. Блискучий гітарист, прекрасно співав і страшенно подобався жінкам. Він пив життя повними пригоршнями: любив риболовлю, полювання, добре танцював, був класним тамадою, гнав геніальну «снєгирівку» (найкращий у Києві самогон). Був дуже доброю людиною. Коли зустрічав тебе на вулиці, то перше, що запитував: «Обідав?», – згадував про друга культуролог Вадим Скуратівський.
Вперше у поле зору КДБ Снєгирьов потрапив у 1966 році, коли запросив з Москви відомих діячів на вшанування жертв Бабиного Яру і зняв на камеру несанкціонований мітинг, на якому виступив Іван Дзюба. І хоч кіноплівку кадебісти розмагнітили наступного дня, копія якимось чином потрапила за кордон. Снєгирьов поплатився за це директорською посадою на кіностудії. 17 січня 1974-го КДБ зробив «шмон» на квартирі його товариша письменника Віктора Некрасова, якого сплавили в «заслання» з Москви до Києва. І Гелій був присутній при обшуку – стежив, щоб нічого не підкинули.
– Кадебісти його запитали: «Гелій Івановіч, а ви нє возражаєтє, єслі ми і у вас сдєлаєм обиск?» І зграя чорних «Волг» підлетіла до його будинку, зайшли до квартири. Гелій сказав: «Робіть, що хочете», – ліг на диван і заснув. У той час його друга дружина, на 18 років молодша поетка Катерина Квітницька, яка подарувала йому сина Пилипа, кидала вбивчі репліки, хоч на друкарській машинці був початок вірша про її товариша Івана Дзюбу. Найбільше переполохалася 90-річна бабуся Марія. Старенька вирішила, що шукають самогонний апарат, тому сіла на скриню, де був змійовик, і просиділа п’ять годин, поки тривав обшук, – розповідав про цей випадок Вадим Скуратівський.
Так годували через зонд, що зламали хребет
І хоч надто компрометуючого у квартирі Снєгирьова не знайшли, дуже скоро КДБ поставило його перед страшним вибором: або він публічно засуджує зраду «антисовєтчика» Віктора Некрасова, який вже емігрував з СРСР до Парижа, або… Гелій відмовився. І почалося. Його виключили з партії, Спілок письменників і кінематографістів та врешті звільнили з роботи геть. Навіть зі спілки рибалок турнули, щоб не мав права на зброю. А дружині «порадили» розлучитися з «антисовєтчиком». У 1977 році на знак протесту проти порушення прав людини Снєгирьов відмовляється від радянського громадянства. Сталося це в московській квартирі опального генерала Петра Григоренка, де він провів свою пресконферецію. Саме в цей час в СРСР обговорювався проєкт нової конституції. У присутності 20 журналістів Гелій звернувся до генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва зі словами: «Ваша конституция – ложь от начала до конца. Ложь, что ваше государство выражает волю и интересы народа… Ложь и позор ваша избирательная система, над которой потешается весь народ…» І, дочитавши заяву-маніфест, ефектно поклав у конверт, адресований Брежнєву, свій паспорт: «Я відмовляюся від радянського громадянства». Напевне, він розраховував, що після такого публічного звернення його видворять із СРСР. Про його вчинок із захопленням розказували всі західні радіостанції. Та влада цього ляпасу йому не пробачила. Не допоміг навіть впливовий дядько Вадим Собко.
22 вересня 1977 року на вулиці до Снєгирьова під’їхав блакитний «рафік», і чоловіки, які вийшли з нього, запросили сісти в машину. Відтоді почалася його голгофа в застінках КДБ. Політв’язень до 60-річчя великого жовтня оголосив сухе голодування. На дев’ятий день його почали насильно годувати через зонд, заламавши руки в кайданках «до хрускоту хребта». Невдовзі у Гелія паралізувало нижню частину тіла. А ще він був майже сліпий.
Перед смертю таємно надиктував щоденник
Та померти тюремники так просто йому не дають. Бо ще не вибили зізнання. Врешті, виснажений медичними тортурами, він підписав начебто якесь розкаяння, в щирість якого друзі-дисиденти не повірили. Мученик надіявся, що після цього його відпустять помирати додому. А його доправили на ношах в Жовтневу лікарню.
В останній місяць життя в палаті-камері, паралізований і під наглядом КДБ він пошепки надиктував свій тюремний щоденник старшому синові Вадимові (Вадим Кастеллі – теж кінорежисер). Ця остання сповідь була надрукована невдовзі по смерті Гелія Івановича в паризькому «Континенті». І це до нестями розлютило КДБ. Навіть мертвий, він зумів дати їм ще одного ляпаса. Снєгирьова не стало 28 грудня 1978 року. Він помер в 51 рік висохлим старим дідом. У довідці про смерть написали «рак». І поховали так швидко, що рідні та друзі не встигли навіть попрощатися. Тіло мученика совісті піддали кремації без згоди родини, а в останню дорогу його конвоювали «люди в цивільному».
Найвідоміший твір Гелія Снєгирьова «Набої для розстрілу» про політичний процес над українською інтелігенцією у пік сталінських репресій 1930-х років (так звана справа проти СВУ (Спілки визволення України), до якого була причетна і його мама, був видрукований за кордоном. У передмові до нього автор написав посвяту: «країні-хижаку, країні-нищівнику усього живого, країні, в якій усі без винятку кажуть не те, що думають». І суть цієї країни не змінилася досі. Достатньо подивитися на сучасну росію…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!