У кожного з нас свої спогади про початок цієї страшної війни. Особливо перші хвилини – ракетні атаки на військові аеродроми й мирні міста. Пригадую свій стан: шок, розпач, відчай, розгубленість і страх. Мучили питання, на які не було відповіді. Невже до нас прийшла велика війна? Що буде з родиною, як врятувати і захистити маленького внука, який тільки робить перші кроки у своєму житті? Москалі рвалися до Києва, а ми з тривогою чекали наступу на Волинь з білорусі. Він здавався невідворотним. Адже Луцьк прокинувся від вибухів ще у перший ранок війни. Тоді я ухвалив рішення й дружина мене підтримала – йду у військкомат. Ніколи не вважав себе героєм, радше навпаки, звичайним чоловіком передпенсійного віку.
У кожного українця є шанс стати захисником
Вже під час служби неодноразово задавав собі запитання: чому я пішов в армію? Насправді не варто було йти через серйозні проблеми зі здоров’ям. Ніхто мене не шукав і повістки не вручав. Писав у газеті матеріали про наших героїв АТО, про волонтерів, але навіть не уявляв, що буду служити у ЗСУ. Боюся болю і боюся смерті. Але просто не міг не піти на війну. Інакше б я вважав себе диванним базікалом. Хоча не маю морального права судити інших чоловіків і їхній вибір в цій ситуації. Та мені не давало спокою відчуття провини: хіба можна сидіти вдома перед телевізором і дивитися, як дика орда рашистів вторглася в Україну?!
На другий день війни не зміг потрапити у Ківерцівський військкомат через велику кількість добровольців. Порадили прийти 26-го лютого зранку вже з речами. Тоді й познайомився з майором Романом Павловичем, разом ми поїхали його машиною, жартома названою «Ластівкою», у підрозділ, який тільки почав формуватися. Зізнаюся, дуже важко розпочинати службу сивочолим дідом у 58 літ. Велику роль зіграла підтримка молодих, але більш досвідчених колег. Особливо кадрових офіцерів, котрі підбадьорювали і допомагали на кожному кроці. Відразу стали моїми щирими друзями й вірними побратимами.
У нашій газеті є така рубрика «Несподіваний поворот долі». Цей віраж стався у сотень тисяч українців – котрі з мирного життя потрапили у військо. Тоді у кожного чоловіка був шанс стати захисником. У підрозділи брали практично всіх, хто мав руки й ноги, міг ходити й тримати зброю. Не звертали увагу на вік, військовий досвід та стан здоров’я. Ми відразу отримали автомати й патрони. Мені дістався старенький «Калашников» 1982 року випуску.
Берці від комбата
У батальйони територіальної оборони прийшли різні люди: офіцери запасу Збройних сил України, СБУ та поліції, вчителі і підприємці, робітники й селяни, безробітні та медики, студенти й фермери, слюсарі й трактористи, айтішники й будівельники, колишні воїни-афганці. Записувалися цілими родинами: батьки з синами, брати, куми, друзі, чоловіки з дружинами. Нині служать бійці, які працювали за кордоном, пристойно заробляли, але у перші дні війни повернулися в Україну: з Польщі, Німеччини, Іспанії та Італії. Зв’язківець Павло взагалі жив в екзотичній Домініканській Республіці, що неподалік Куби. Під час наших спільних нічних чергувань розповідав неймовірні подробиці про свої мандрівки світом.
Що об’єднало всіх нас? Те, що ми стали воїнами Збройних сил України. А ким були раніше, залишилося десь у минулому. Тепер ми – бойовий підрозділ, але іноді поводимося, мов пацани-школярі. Ми кепкуємо один з одного і самі регочемо з наших грубих жартів. Бо сміятися – краще, ніж думати про погане. З перших днів моєї служби мріяв повернутися у редакцію й написати правду про цю війну. Нині не маю права багато про що розповідати. Лише після нашої Перемоги можна буде оприлюднити інформацію про задачі, які ми виконували на початку повномасштабного вторгнення, про 27 днів, проведених у зоні бойових дій. Коли один із наших підрозділів потрапив під артилерійський обстріл у березні 2022-го, тоді загинув наш побратим і трьох бійців поранило.
А в перші дні війни батальйон був більше схожий на партизанський загін. Це зараз – боєздатний, обстріляний та навчений колектив вмотивованих воїнів, котрі нині захищають українсько-білоруський кордон. А тоді майже всі ходили в цивільному одязі, в якому приїхали з дому, адже волонтери ще не привезли військової форми. Це добре видно на фото, коли першого березня 2022 року кілька сотень бійців приймали присягу на вірність Україні. У ЗСУ прийшли не лише досвідчені воїни, але й люди, які навіть не мали військових квитків. Тоді стала актуальною приказка – як служити в армії, то всі хворі, а як воювати, то всі здорові. Наймолодшому юнакові з Колківської громади щойно виповнилося 18 років, а найстаршим був 65-літній чоловік, який просив не звільняти його, коли вийшло розпорядження про вікові обмеження на службі до 60 літ.
Якось під час ранкового шикування й переклички комбат, тоді ще капітан, подивився на мої благенькі черевички й приніс новенькі німецькі берці, дуже зручні. Колеги підсміювалися й жартували: «Костянтин, тебе взув сам комбат».
Найбільша радість – приїзд волонтерів
На початку березня отримали команду збиратися, скрутили матраци й упакували рюкзаки. Недільного ранку, коли люди йшли в церкву, нас вишикували – й перед бійцями виступив заступник командира Волинської бригади. Сказав, що одному з найкращих батальйонів довірили відповідальне завдання – й ми відправляємося його виконувати. Після спільної молитви й благословення священника, який роздав маленькі дерев’яні хрестики й іконки, чекали команду вирушати, але не знали, куди саме. Перед відправкою ждали кілька годин на транспорт. Майстри анекдотів влаштували своєрідне змагання – й стояв регіт. Щоб заглушити страх, ми голосно сміялися. Колоною у жовтих автобусах вирушили в дорогу. Я дивився на зосереджені обличчя бійців і намагався закарбувати в пам’яті їхні емоції: тривогу і рішучість, розгубленість і надію, невизначеність і злість.
Кілька тижнів ми перебували у Житомирській області, де точилися бої і звідси рашисти рвалися на Київ. Ночували у школах, клубах, старих покинутих хатах. Хочу відзначити, що в армії всі дні тижня однакові, неділя нічим не відрізняється від середи. Як правило, підйом розпочинався з жартів і анекдотів. Весело розповідали, як хто уві сні хропів, а хто кричав чи командував. У кожному підрозділі є неперевершені й талановиті майстри гострого слова, котрі всім піднімали настрій. А ще запам’ятався зворушливий і проникливий вірш, який написав підполковник з поетичною душею Юрій Ростиславович.
В одноманітних буднях найбільш радісна подія – приїзд волонтерів з Волині. Вони передали мені розгрузку, шолом, бронік і зелені футболки для нашого підрозділу від кума Володимира і редакції «Вісника+К», різноманітні смаколики від дружини й мед від друзів. Неможливо перерахувати села й містечка, які нам допомагали. Особливо запам’яталася величезна картонна коробка зі смачними пирогами, а на ній напис «З Годомичів – з любов’ю!»
Ночі в бібліотеці і в… тюрмі
Черговий переїзд – ми знову облаштовуємося на новому місці. У величезному сільському будинку культури найперше обладнали командний пункт, ретельно заклеїли вікна чорною плівкою. Нашому підрозділу пощастило найбільше, адже поселилися у теплій бібліотеці. Бо частина бійців влаштувалися на бетонній підлозі в коридорі, а на сцені будинку культури спали житомирські десантники. Ще ніколи у житті мені не доводилося жити у бібліотеці. Тут пахне книгами і кавою. На віддалених полицях у кутку, де ми облаштували імпровізовану кухню й снідали та вечеряли, зберігаються запилюжені твори Леніна, комуністичних вождів і радянських партизанських командирів. За той час, що ми там жили, я передивився майже всю літературу, траплялися просто унікальні знахідки. Дивно, як вони потрапили у це віддалене поліське село у Чорнобильській зоні! Наприклад, священна книга індусів «Бгавагад-Гита», це як Біблія для християн.
Після добового чергування набирав собі стоси книг. Та тоді в той кривавий місяць березень неодноразово пробував, але читати не зміг. Хоча я вважаю себе досвідченим книголюбом і маю вдома власну велику бібліотеку, а ніяк не вдавалося зосередитися. Зате поступово звик спати на підлозі. На матраці, у привезеному волонтерами туристичному спальнику, затишно і тепло, майже як вдома. Але знову отримали команду збирати речі й вирушати в дорогу. Не знаю, чи колись ще поживу у бібліотеці, а от ночувати довелося навіть у тюрмі. Колишня занедбана колонія дала прихисток на одну ніч нашому батальйону. Відразу пригадалися жарти, приколи і вітання, яке використовують на зоні: «Вєчєр – в хату!»
Головне у війську – не обростати речами, бо важко підняти. Все своє потрібно тягати із собою, у величезному рюкзаку. За час моєї служби ми переїжджали десятки разів. Скрізь, де б не зупинялися, старалися максимально швидко облаштувати свій побут. Адже кілька сотень чоловіків мають сходити в туалет, десь переночувати і хоча б іноді помитися. Але завжди якось так складалося, що тільки купували й ставили бойлер чи душову кабіну, отримували команду знову вирушати на нове місце дислокації.
Мене звільнили у запас влітку минулого року. Але ніколи не забуду щирі розмови з побратимами про родину, сім’ю, дітей і онуків. Війна випробовує всіх нас на силу духу, на стійкість. Але у кожного свій запас міцності. Зовсім мало часу знадобилося, аби назавжди змінити своє ставлення до життя і зрозуміти, що «вчора» вже немає, а «завтрашнього дня» може і не бути. Тільки в армії зрозумів і на собі відчув християнську мудрість: «Бог піклується про мене так, ніби на світі більше нікого немає».
Ми бачимо: армія вбивць і мародерів не зупиняється, і тільки Бог допомагає захисникам перемагати ворога. Минуло довгих 12 місяців війни, але попереду – Перемога! Колись ми напишемо багато книг про цю війну. Лише наші захисники знають її справжнє обличчя. Лише вони зможуть розповісти іншим людям, якою вона є. На власному прикладі переконався: піти на війну набагато легше, ніж тікати від неї. А повернутися з неї ще важче, ніж там залишитися.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!