У Києві поховали 27-річного командира окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» Дмитра Коцюбайла. У 2021-му він став одним з наймолодших Героїв України і першим із добровольців, якому прижиттєво вручили Золоту зірку Героя. Ще раніше, у 2017-му, 21-річний хлопець удостоївся найпочеснішого звання – Народний Герой України.
Був в УПА його прадід
…Навіть страшно уявити, але третину свого короткого життя цей хлопець-красень провів на війні. Він не встиг нічого побачити в цьому житті, окрім пекла війни, смерті, окопів, втрат. Не встиг народити сина, збудувати дім, але встиг стати легендою і Героєм…
Дмитро мріяв стати художником, закінчив художній коледж. Саме через любов до малювання ще під час Революції Гідності йому дали псевдо Да Вінчі. Та замість пензля йому, третьокурсникові професійного будівельного ліцею, довелося взяти в руки автомат. Бо війна для 18-річного хлопця з багатодітної родини з Прикарпаття (у Дмитра чотири сестри і брат) почалася у 2014-му. Відразу після Майдану Да Вінчі, який не жалів себе у протистояннях з «Беркутом» на вулицях Києва, вирушив на Донбас у складі Добровольчого корпусу «Правий сектор». Був командиром взводу першої штурмової роти ДУК ПС, воював у битвах за Карлівку, Піски та Савур-Могилу. Прийшовши на війну простим штурмовиком, без жодної військової освіти, хлопець відразу завоював авторитет своєю сміливістю й виріс до командира, за яким сміливо йшли побратими. У 2014 році біля Пісків йому просто в обличчя прилетів уламок снаряда, іншим уламком перебило ключицю. Та вже через три місяці він повернувся на фронт. Окремий підрозділ під його керівництвом «Вовки Да Вінчі» виріс до батальйону і став грозою для ворога: при згадці про нього рашисти не хотіли вступати у бій. Ні з ним, ні з його «вовками». Відбір до підрозділу був такий суворий, що потрапити в команду «вовків» могли тільки одиниці з сотні.
– Він не цурався ніякої роботи. Треба було копати окопи – він копав. Підрозділ свого часу накопав стільки окопів, що будь-яка інженерна машина позаздрила б! А скільки бліндажів! Військова справа була йому до душі. Він не лише наш підрозділ вів уперед, а й додавав наснаги іншим, які були навколо нас, – згадують бойові побратими Дмитра. – Таких хлопців одиниці, які б так наполегливо працювали й звільняли українську землю від ворогів.
Так у лавах УПА звільняв колись рідну землю від різних зайд і прадід Да Вінчі. Ось звідки така самовідданість, мужність і любов до України.
Стали на коліна міністри та генерали
Повномасштабне російське вторгнення застало Да Вінчі на Донбасі.
Він зі своїми «вовками» захищали Київ, Запоріжжя, Кривий Ріг, брали участь у боях за звільнення Харківщини. Діму називали артилерійським снайпером, бо його батальйон демонстрував ювелірні влучання у ворожі об’єкти із 152-міліметрових гармат. Влітку 2022 року підрозділ таки влився до складу 67-ї бригади, а його командир отримав звання молодшого лейтенанта. До останнього вони були самі по собі, але прийняли рішення приєднатися до ЗСУ, бо повірили головнокомандувачу Валерію Залужному. Останні місяці Дмитро Коцюбайло зі своїми хлопцями воювали на Донецькому напрямку. На жаль, 7 березня під Бахмутом він отримав смертельне осколкове поранення в шию. «Це сталося у нас на очах. Обстріл. Ти сказав нам залишитись в укритті. Вибухи, багато вибухів. За хвилину крики: «Медика! Медика! Да Вінчі!» Ми до останнього вірили. Ми до останнього молилися. Ти був найсміливішим, найвідчайдушнішим з усіх, кого ми знали. Ти здавався безсмертним», – написав фотограф Костянтин Ліберов, на очах якого загинув Дмитро. «Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день. Кулі примхливі, як дівчата, – вибирають найкращих», – це Ліна Костенко про Да Вінчі.
Коли у грудні 2021 року у Верховній Раді президент України Володимир Зеленський вручав йому Золоту зірку – у залі багато хто плакав. Від гордості, що в України є такі сини. Тепер плачемо від болю, що таких синів забирає у нас ця проклятуща війна.
…10 березня плакали карпатські трембіти, їх печальні мелодії злітали у блакитне весняне небо над Києвом. Плакали тисячі людей, які знали Дмитра й не знали особисто. Бо ховали Сина України. На колінах стояли міністри, головнокомандувач, генерали. Поховали Дмитра Коцюбайла на Аскольдовій могилі поруч із героями Крут. Як і сто років тому, коли київські студенти кинулися боронити столицю від червоної більшовицької орди, так і тепер наші хлопці грудьми стали на захист рідної землі від тієї ж російської наволочі. Вічна вам слава і пам’ять, хлопчики…
Ще більше цікавих фактів про життя Дмитра Коцюбайла читайте у наступних номерах «Вісника+К».
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!