Минулого тижня весь світ облетіло відео, від якого мурашки по шкірі. Український воїн стоїть біля виритої ями з цигаркою в губах. Не відводячи погляду, він каже: «Слава Україні!» – і тут лунають постріли. Він нічого не просив, а просто гордо і впевнено дивився у вічі своїм вбивцям. Весь світ відповідав тоді ще безіменному воїну: «Героям слава!» Через тиждень ми дізналися його ім’я. Це Олександр Мацієвський із Ніжина Чернігівської області. Президент Володимир Зеленський присвоїв йому звання Героя України посмертно.
«Я ніколи не здамся в полон»
На кадрах, де росіяни розстрілюють українського військового, Параска Демчук із Ніжина впізнала свого сина Олександра Мацієвського. На момент, коли з’явилося відео, вона вже його похоронила. Воїн 119-ї бригади сил територіальної оборони Олександр Мацієвський загинув разом з чотирма побратимами 30 грудня під Соледаром. Останній шлях до рідного дому був довгим. Тіло Олександра обміняли і похоронили у Ніжині 14 лютого. Мамі тоді показали тіло її дитини.
– Я знайшла в собі сили й подивилася: з плеча дві дірки пробиті в серце, з другого плеча пробиті дві, у правому боку дірка, а голова була провалена. Лиця не було, була тільки ця брова і в нього навіть наклейка там. Його груди, його фігуру, руки я впізнала, – з болем розповіла Параска Демчук журналістам.
А через кілька тижнів жінка побачила, як загинув її син. Він не був військовим. Олександру Мацієвському було 42 роки. До великої війни працював електромонтером у Києві. А 24 лютого став, як і тисячі чоловіків, на захист своєї землі. Він записався добровольцем у складі 119-ї бригади сил територіальної оборони. Захищав Чернігівщину і свій рідний Ніжин. Наприкінці 2022 року підрозділ виконував завдання на Донеччині.
– Він ніколи не любив, щоб ми прощалися. Коли йшов з двору, повернувся, перехрестив будинок і себе, зі мною попрощався. Сказав: «Мамуля, ти так постаріла». Я йому відповіла: «Сину, такий час, що я переживаю». А він: «Мамо, дякую тобі за життя». 29 грудня він подзвонив матері. Це була їхня остання розмова.
– Він все казав: «Мамочко, бережи себе!» А я так плакала і казала: «Синочку, ти головне себе бережи!» А він: «Я ніколи не здамся в полон».
Про смерть свого сина Параска дізналася у перший день Різдва, 7 січня, від його побратимів. Обставини ж загибелі були невідомі до 6 березня. Того дня її внук, син Олександра, дзвонив і плакав у слухавку: «Я бачив, як убили мого тата! Це сталося одразу після слів: «Слава Україні!»
За це гасло українців убивають уже сто літ
Розстріл беззбройного українського військового обурив мільйони людей із багатьох країн. Юристи заявили, що це буде ще одним свідченням про злочини рашистів у міжнародному суді. Журналісти написали, що цією автоматною чергою російські військові навіки покрили себе ганьбою. А історики нагадали, що це не перший випадок, коли українця розстріляли за гасло «Слава Україні!» Так, історик та громадський діяч Юрій Юзич написав, що перший такий відомий випадок стався у березні 1919 року у центрі Львова. Перед розстрілом звичайні сільські юнаки із передмістя вигукнули: «Слава Україні!» Їхні прізвища – Фолис та Саламонович. Розстрілювали їх, прив’язавши до спеціально вкопаних стовпів, зв’язавши руки колючим дротом. Кожному на плечах намалювали крейдою хрест там, де серце. Стріляли в спину за рішенням польського військово-польового суду за недоведену дію на користь українців.
У березні 1939 року мадяри масово розстрілювали полонених вояків «Карпатської Січі». Більшість із них вмирала з гаслом «Слава Україні!» Так приймали смерть не лише українці, захищаючи українське Закарпаття. Серед розстріляних на Красному полі був і угорець Францко. Смертельно поранених українських вояків далі кидали в Тису, на шию прив’язували камінь і писали: «Так згинуть всі українці».
У наступні двадцять років саме так загинули тисячі вояків і воячок УПА та підпільників і підпільниць ОУН. Як розповідав один шокований чекіст: «Ти його кишки на руку намотуєш, а він тобі – з усмішкою: «Слава Україні!»
«Вісник+К» писав про одну таку страту енкаведистами у Луцьку 18 січня 1945-го. Тоді на Ринковій площі повісили двох молодих хлопців. Свідком страти став письменник Анатолій Дімаров, який тоді працював журналістом «Радянської Волині»: «Там на відкритій платформі під вартою автоматників стояли двоє чоловіків у цивільному. В обох зв’язані руки, в обох білі обличчя, ніби сажею обведені очі. Загурчав мотор, машина сіпнулася, платформа вислизнула з-під засуджених. Ще перед тим, як упасти з машини, один вигукнув: «Сла…», та горло йому одразу ж здушила петля…». Імена героїв, які загинули з обірваним вигуком «Слава Україні», стали відомі майже через пів століття після їхньої смерті! Це 24-річний Антон Мельничук (псевдо «Ростик»), уродженець села Бужани, та 20-річний В’ячеслав Новосад (псевдо «Петрусь») із села Красний Сад. Нині це Луцький район.
І як тут не згадати слова Степана Бандери: «І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!» І мільйони відповідатимуть: «Героям слава!»
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!