Минуло 100 років – і на Аскольдовій могилі у Києві Україна знову хоронила сина – Дмитра Коцюбайла, Да Вінчі. Ще за життя він став людиною-легендою. А було йому всього 27 літ. Дев’ять із них воював. За ці роки Дмитро багато у чому був першим. Першим добровольцем, якого за життя нагородили найвищою відзнакою Героя України. Першим, кому без спеціальної освіти присвоїли офіцерське звання. Першим, на чиїх похоронах плакав Президент і ставав на коліна перед труною «залізний генерал» Залужний. Дмитра Коцюбайла поховали на Аскольдовій могилі. На ній – море квітів, щодня приходить багато людей. І щовечора плаче красива дівчина – наречена Героя, яка так і не стала дружиною.
На свій перший мобільний заробив сам
Як з цим жити, коли твій син дорослішає на війні – написано на обличчі мами Дмитра Оксани. На одному із перших відео, які зняли журналісти восени 2014-го, ще зовсім юний Да Вінчі приїхав у рідне село Бовшів Бурштинської громади Івано-Франківської області після поранення. Його зустрічає дуже гарна молода жінка з густим каштановим волоссям. А вже на кадрах, від яких плакало не одне українське серце, коли хоронили Да Вінчі, чорна хустина покрила геть сиві коси його мами. Між цими відео – лише дев’ять років.
У селі Дмитра Коцюбайла згадують як дуже доброго, тихого і ввічливого хлопчину. Його класний керівник Оксана Курдидик каже, що він умів слухати і влучно жартувати. А ще з дитинства знав, що таке праця. Адже у сім’ї шестеро дітей – двоє синів і чотири доньки. І мама не могла купити деякі дорогі речі, які мали інші діти. Коли після восьмого класу однокласники поїхали відпочивати у гори, Дмитро подався до дядька на Косівщину. Допомагав виготовляти надмогильні пам’ятники – карбував на них портрети. Так заробив на свій перший мобільний телефон. Саме у сім’ї Дмитро навчився любити Україну.
– Нас виховували одразу так, що ти маєш любити свою країну. Тим більше, мій прадід воював в Українській повстанській армії. Бабуля розповідала. І я завжди цим цікавився. Тому у дитинстві рив окопи, криївки. Криївка – це такий бункер, в якому упівці ховалися. Я і облаштовував щось подібне на подвір’ї, – Дмитро в одному з інтерв’ю з посмішкою згадував свої дитячі забави.
З того щасливого, довоєнного життя у хлопця залишився лише позивний – Да Вінчі. Він мріяв бути художником і малювати гори. Вони завжди були в його серці, навіть у степах Донбасу. А дитяче риття криївок пригодилося, коли його хлопці вкопувалися у донецьку землю.
І хоч Дмитро давно полетів з рідної хати, ніколи не забував сюди дорогу. Залітав хоч на годину з війни. Щоб перекрити дах на бабусиній хаті, підтримати маму, яка лікувалася від тяжкої хвороби. Він був її опорою. «Як же я буду без тебе, сину?!» – голосила ненька, зустрічаючи його востаннє на порозі рідного дому.
Ходить щовечора на Аскольдову могилу
На похороні неможливо було не помітити вродливу дівчину, яка із затуманеними горем очима йшла за труною Дмитра. Це його кохана Аліна Михайлова, яка родом із Дніпра. Їх звела війна. Вона – парамедик, він – молодий командир, познайомилися в Авдіївці. Аліна – політолог за освітою, з початку війни була волонтеркою «Армії SOS». В Авдіївці опікувалася медичним пунктом, щоб її «правосєки» не хворіли. Перше побачення пари відбувалось під час сильних боїв і завершилось їздою на танку.
Після тієї першої зустрічі були шість років кохання. Уже після загибелі Да Вінчі Аліна розповіла про НИХ усьому світу. Найперше показала танець. Такий ніжний, щемливий. Він – у військовій формі. Вона – у вишиванці і з віночком на голові. Можна подумати, що це весільний танець молодих. Аліна і Дмитро не встигли побратися – відклали весілля на після перемоги. Аліна написала, що таких емоцій та відчуттів, які вони прожили з Дмитром за ці шість років, люди іноді не проживають і за сорок.
Дівчина розповіла, що Да Вінчі завжди залишав удома або відправляв коханій записки зі словами «Будь сильна». І вона пообіцяла, що буде такою. Відтепер вона щодня у телефоні пише звіти для Дмитра. Зокрема, згадує, скільки разів була у нього на могилі й кого бачила там із друзів або знайомих. От тільки невідомо, чи написала про тих поліцейських, які її зупинили ввечері, коли їхала з могили із заплаканими очима. Їм, бачте, здалося, що вона нетвереза. І навіть після пояснення, хто вона така – не вибачились.
«Я залишаюсь, попри певну лють на тебе, сильною. Хоча кожного цього клятого безтолкового дня, ввечері, в нас дома – я розбиваюсь на друзки. І кожного ранку я знову збираюсь. Заради тебе і того, щоб тобі за мене не було соромно. Щоб я ні в кого не викликала жалості. Щоб ти не помилився в тому, що я твоя сильна Аліна», – написала загиблому коханому. При цьому наголосила: сильною була не вона, а «вони». Але тепер частина цього «вони» назавжди – на Аскольдовій могилі.
У День добровольця – 14 березня – Аліна Михайлова отримала орден Богдана Хмельницького III ступеня. Його вручав президент Володимир Зеленський. Вона ж передала главі державі особистий бойовий шеврон коханого.
…А ще недавно вони кружляли у вальсі, і Дмитро говорив за кадром: «Коли я її бачу, я бачу наших майбутніх дітей». Їхні діти уже не народяться через кляту війну, яку розв’язала росія.
Приручив вовка
Своїми руками хлопці з підрозділу Да Вінчі збудували базу в Авдіївці. Там у них жив справжній вовк – військові подарували його Дмитру на день народження. Він назвав його Вольфом.
– Три вовки на емблемі нашої роти – символ того, що всі ми тримаємося разом. Це, образно кажучи, зграя, яка іде до перемоги, – говорив Дмитро.
Вольф жив на базі підрозділу в Авдіївці в спеціально обладнаному вольєрі. Дмитро гуляв з ним, годував практично з рук. І коли рашистська орда посунула на нашу землю, перше, що зробив командир Да Вінчі – попросив вивезти у безпечне місце свого друга Вольфа.
– Тоді жоден водій не хотів їхати на Схід. Але спільно з бійцями ми знайшли вихід. Відтоді вовк живе у реабілітаційному центрі. Саме цей випадок надихнув нашу команду на порятунок тварин із зони бойових дій, – розповів журналістам громадський діяч і зоозахисник Олександр Тодорчук.
Не стидався оплакувати загиблих побратимів
Війна дала Да Вінчі справжніх друзів. Правда, багатьох із них вона й забрала. Дмитро завжди говорив, що ми маємо зробити все, щоб їх пам’ятали. Він не стидався на людях оплакувати загиблих. До кожного воїна ставився з повагою. І яким би не був зайнятим, завжди знаходив час, щоб вшанувати полеглих побратимів. Так, у жовтні 2020 року Дмитро приїхав за тисячу кілометрів з фронту до Луцька, аби тут, у замку, вручити орден «Народний Герой України» родині розвідника із 24-ї бригади Володимира Майбороди з позивним Май, який загинув у квітні 2018-го року.
Я була на тій церемонії і бачила, як скромно у всіх за спинами стояв Да Вінчі. Біля нього були ще хлопці у військовій формі. Ще тоді подумала: «Які вони молоді! Покоління, яке виросло на війні. А від них така сильна енергія йшла, що її неможливо було не відчути».
До Луцька Дмитро приїхав ще й тому, що серед ведучих церемонії був волинянин Василь Тарасюк («Вісник+К» писав про офіцера із Заболоття). Воїни пліч-о-пліч стояли під час боїв за Авдіївську промзону взимку 2017-го. Тоді доля в одних окопах звела трьох молодих офіцерів 72-ї бригади, недавніх випускників Львівської Академії сухопутних військ – Андрія Кизила (Орла), Андрія Верхогляда (Лівшу), Василя Тарасюка (Тайфуна) і командира штурмової роти «Правого сектору» Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі). Про ті бої ходять легенди, вони увійдуть у підручники військової справи. Всі четверо друзів стали Героями України. Троє із них уже полягли у боях. Орел тоді ж, у січні 2017-го – під Авдіївкою, Лівша – 22 червня 2022-го року в боях з вагнерівцями на Світлодарській дузі, Да Вінчі – 7 березня 2023-го під Бахмутом. Тайфун після отриманих поранень у 2017-го не зміг продовжити службу в армії. Це та непомірно висока ціна, заплачена за наше майбутнє.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!