Ще геть недавно нам намагалися довести: яка різниця, як називається вулиця в твоєму місті чи селі. Головне, щоб на ній було чисто й затишно. І закоханим геть все одно, де цілуватися, біля чийого пам’ятника зустрічатися... Та, виявилося, геть не все одно. Бо присутність російських назв і російських діячів на території нашої держави – один із маркерів, що дозволяє кровожерливій російській імперії заявляти якісь міфічні свої права на наші землі. Здавалося б, 24 лютого 2022 року остаточно відкрило на це очі всім українцям.
Зі скрипом ми таки змінюємо назви наших вулиць. Тут українського було геть обмаль, зате було засилля російських революціонерів, письменників, композиторів, інших діячів. Коли проаналізувати, іменами кого донедавна називалися вулиці Луцька – жахнешся! На пальцях можна порахувати українських діячів культури, мистецтва, борців за незалежність, представників розстріляного українського відродження, яких знищив молох сталінських репресій, імена яких були увіковічені лучанами у назвах своїх вулиць. Шукала вулицю всесвітньо відомого режисера, геніального актора Івана Миколайчука, який бував у нашому місті й збирався на Волині знімати один зі своїх фільмів – не знайшла! У Ковелі є, а в Луцьку немає. Геніального українського поета Олександра Олеся, до речі, теж не знайшла у списку луцьких достойників. Зате нікому не відомих путінцевих, стрельникових, нікішевих (комісар генерала потапова), верещагіних, ізмайлових, чекаліних (російський партизан), волгоградських, курських та інших – хоч греблю гати! І за тридцять років існування незалежної держави нам не було до цього діла. Ще й протестували мешканці проти перейменувань. Мовляв, немає куди гроші витрачати, краще дороги поремонтуйте. І це в західноукраїнському місті, начебто патріотичному й національно свідомому. А що казати про інші регіони, по яких коток русифікації пройшовся ще потужніше? І ми дивуємося, що до нас прийшла ця війна? Ми ж самі давали російським окупантам поживу думати, що ми їхні, свої, що ждемо їх ледь не з квітами.
Згадайте, що найперше робили російські окупанти, захопивши наші землі на півдні та сході? Завозили свої підручники до шкіл, прибирали всі українські символи, змінювали вивіски, вказівники й встановлювали пам’ятники леніну. У 2022 вже у квітні, тобто через кілька місяців після окупації, рашисти повернули на постамент вождя світового пролетаріату в Генічеську та Новій Каховці, в листопаді – у Мелітополі. А цьогорічного 22 квітня (хто пам’ятає, це день народження леніна) «дєдушка» ленін знов забовванів на центральній площі зруйнованого Лисичанська – у місті, знищеному росіянами, де немає води, зв’язку, але знов є символ російської окупації. Бо так велів «вєлікій путін», за хворими історичними мареннями якого нібито владімір лєнін і створив Україну. Він з піною біля рота 24 лютого кричав з телеящика, що покаже українцям, що таке комунізація. І ось «пацан сказав – пацан сдєлал». А так хотілося зробити це у всіх українських містах і селах. Та пупок розв’язався, не подужав.
Дякувати, від ковбаси «московської» наші виробники вже відмовилися. А ось від хліба «Бородинського», який росіяни вважають винятково своїм, фірмовим, відмовитися не можуть. Його на магазинних полицях – різнобарв’я. Невже фантазії не вистачає? Та геть вбила фотографія з-за океану – в Америці продається масло торгової марки «Ферм» під назвою «Вологодское». Просуваємо російське на міжнародному ринку. Ніби масла свого якісного зробити не можемо. Чи знов «какая разніца»?
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!