Михайло Петрович Юрченко до війни жив у селі Новогорівка Василівського району Запорізької області. Як і більшість односельчан, пенсіонер здавав свій пай в оренду, не бідував. Поки не прийшли «асвабадітєлі». Зло взяло діда, що якась шваль хоче командувати на його землі.
«Ти мій пай не засівай, – сказав він орендареві. – Не хочу цих паразитів годувати». І вже того ж дня на діда настукали. Прийшли двоє рашистських солдатів і повели старого до свого штабу.
– Два рази прикладом стукнули, носаками трохи побуцали. Але вже вечір був. Сказали: «Иди домой, но утром на девять часов чтоб явился сюда!», – згадує 86-річний Михайло Петрович. – Це ж, думаю, добивать будуть. І вирішив тікать із села.
Майже тиждень ішов він пішки до Запоріжжя. Подолав п’ятдесят кілометрів. Знесиленого, пораненого пенсіонера підібрали волонтери. Поселили в обласний спортінтернат, де й надали першу допомогу. Тиск у дідуся зашкалював – 220 на 120! Та бойовий дух і бажання жити перемогли, і Михайло Петрович пішов на поправку. Про одне жаліє тепер – що йому так багато років.
– Якби мені було хоч сімдесят, я б тут не сидів. За шмайсер – і туди, де жарко. Хоч би одного покидька вклав за те, що вони творять…– каже дідусь.
У свої майже дев’ять десятків літ чоловік залишився без дому. Його хата зруйнована. З рідних лишився тільки син, який з родиною виїхав до Польщі. Поки війна триває, Михайло Петрович буде жити тут, у спортінтернаті. А далі? Далі як Бог дасть…
Багато землевласників і фермерів південних окупованих районів відчули на собі усю «справедливість» окупаційної влади. Хтось виїхав одразу після її приходу, а дехто сподівався, що все це ненадовго, тож просто треба пересидіти лиху годину. І за те поплатився.
Анатолій Макаренко, генерал, офіцер-підводник у відставці розповідає:
– Дзвонить мій друг дитинства Іван, фермер з Гуляйполя. «Толя, мені сказали, щоб я завтра виходив у поле сіяти, бо приїдуть російські журналісти знімати. «І що ти рішив?» – питаю. «Я сказав, що лучче собі кулю випущу чи з них когось застрелю». «Іване, – кажу, – бери сім’ю і втікай. Там три блокпости, на одному, де тебе не знають, прорвешся». І він проїхав. А потім дзвонив, казав: «А знаєш, що з тими фермерами стало, які залишилися? Горбики в степу». «Які горбики?» – не второпав я. «Могилки, Толю…» – пояснив товариш.
Більшість аграріїв на окупованих територіях залишалися заради врожаю озимини. Представниця Асоціації фермерів та приватних землевласників Запорізької області Валерія Матвієнко розповіла, що сьогодні окупанти катують фермерів, змушують їх оформляти російські паспорти та віддавати на продаж продукцію за цінами, нижчими за собівартість. Багато хто пройшов через тортури у підвалах. Частина кидає землю та їде, спалюючи поля, щоб вони не дісталися окупантам. Але знаходяться нові псевдогосподарі, які намагаються заїхати і скосити новий урожай. Загарбники встановили на зерно такі низькі закупівельні ціни, що аграрії не хочуть продавати продукцію. Але мусять, бо потрібно звільняти місця для зберігання нового врожаю. Тому віддають ячмінь по 1500 грн за тонну, кукурудзу – по 2500 грн, соняшник – по 6500. Це нижче за собівартість, але всі розуміють, що потрібно хоч якісь кошти отримати. Якщо окупація триватиме довго, то з регіону виїдуть і ті фермери, які залишилися. Вони планують зібрати врожай, продати за будь-яку ціну, якщо орки не заберуть його безкоштовно, розрахуватися з пайовиками і виїжджати.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!