У Дніпрорудне Запорізької області російські війська зайшли у перші дні війни. Люди не встигли евакуюватися. Багато хто залишився під окупацією. Хоч до Запоріжжя всього 80 кілометрів, щоб виїхати на підконтрольну територію, треба було пройти сім кіл пекла. У наших героїв в окупації залишилися рідні. Тому назвемо лише їхні імена – Микола, Наталя, Людмила.
Мера міста викрали
Біженці із Запорізької області чесно зізналися, що до референдуму навіть не думали покидати рідне місто. Усе літо робили консервації, купували крупи. Збиралися зимувати на дачах і чекати визволення. Прийняти непросте рішення змусив референдум: ставати громадянами росії у їхні плани не входило.
Війна для дніпрорудців почалася несподівано, як і для решти українців. Кажуть, спочатку була паніка, коли почули, що російські танки їдуть на місто. З тривогою стежили за новинами: захопили сусідні Василівку, Михайлівку, Орлянку. У місті одразу закрили поліцію. Звідти повивозили зброю і компʼютери. Самим поліціянтам наказали вийти на підконтрольну територію. Коли росіяни почали рухатися на Дніпрорудне, місцеві чоловіки виставили блокпост.
– Ми зустрічали їх з коктейлями Молотова, чергували вдень і вночі, в сніг та дощ. Коли підʼїхали перші два танки, до них вийшов наш мер, поговорив, і вони поїхали, – згадує Микола. – Але коли окупанти підʼїхали вдруге, сказали всім розійтися, інакше відкриють вогонь.
Спочатку у місто зайшли військові, потім приїхали фейси (так називають співробітників ФСБ). У перші дні позривали прапори, стали скрізь ходити, роздивлятися. Їм дуже сподобалося місто. Далі почали встановлювати свої порядки.
13 березня окупанти викрали мера міста Євгенія Матвєєва. Відтоді люди бачили його тільки один раз – через три місяці, коли привезли у міську раду зарослого, у зимовому одязі серед літа. Що з ним зараз, ніхто не знає.
Батьків дітей, які не ходять у школу, відправляли у Маріуполь
Гості редакції із сумом зазначили, що у місті виявилось багато колаборантів. Уже в перші дні було видно тих, хто перевзувся. Половина на блокпосту кричали: «Наші прийшли! Ура!». Тому не дивно, що в окупантів одразу з’явилися списки учасників АТО. Багатьох людей заздалегідь попередили, тож вони покидали своє житло навіть серед ночі. Виїжджали жити до родичів. Так втікала сімʼя і однієї з наших співрозмовниць.
– Страшно, що робилося, – розповідає Наталя. – Ми якось вчасно встигли поїхати у місто, де нас ніхто не знав. А тих, кого спіймали, кидали у підвал. Там жорстоко били, відпускали через декілька тижнів, коли сходили синці.
– Мене якось схопили на блокпосту у Мелітополі, їм не сподобалась моя наколка, – додає Микола. – Був пʼять годин у полоні в кадирівців, годину простояв на колінах, побили. Показували відео з «Азовсталі», казали, що українців давно треба як націю винищити. А то придумали свої правила і закони.
Як розповіли дніпрорудці, їм не відомо про катівні у місті і масові захоронення. Але багато людей пропали і невідомо, де вони. Найстрашніше ж, що там було – це жити у постійному страху. Ти повинен постійно контролювати себе, щоб не сказати зайвого. Адже приїхати і схопити могли у будь-яку мить та будь-кого.
– Якось на вулиці росгвардійці штовхнули старшу жінку. Вона впала і вдарилась. Її чоловік років сімдесяти, колишній боксер, врізав нападнику. Так його так відгамселили, що живого місця не було. А ще практично всіх містян змусили віддати дітей у школу. Якщо батьки не відпускали – перший раз попереджали. На другий дитину забирали і вивозили в росію, а батьків відправляли на відбудову Маріуполя.
У фермерів крали техніку і врожай
Люди на окупованих територіях виживають, як можуть. Пенсіонери, бюджетники отримують гроші на картки. За зняття готівки «рішали» беруть 10% від суми. Працівники шахти, які виїхали на підконтрольну територію, отримують дві третини зарплати. Хто залишився – нічого, хоч на роботу виходять. Люди стояли у чергах по матеріальну допомогу від окупантів – 10 тисяч рублів.
– Я ще розумію, коли йшли старенькі – їм не було за що ліки, хліба купити. Але коли здорові лоби в черзі стояли… – обурилася Людмила. – Як другий раз приходили по допомогу, мали оформити російський паспорт. Так що людей, які його взяли, дуже багато. До референдуму залишали український паспорт, після стали його забирати. А ще нас рятувало те, що овочі були дуже дешевими. Огірки – 3–5 гривень за кіло. І так усе. Продавати щось на українській території не дозволяли, привозити звідти теж. На блокпостах викидали навіть ліки. Спочатку фермери розвозили людям продукти безкоштовно, аби ніхто не брав допомоги від окупантів. Наші аграрії дуже постраждали. Кругом стоять нескошені поля пшениці. Ті нелюди у них позабирали техніку, а потім почали вказувати, за якою ціною продавати врожай. Це копійки. Не працювати стало вигідніше, ніж працювати.
Біженці запевнили, що на референдум практично ніхто не ходив. Хто міг, втік з міста. А хтось просто мовчки сидів у квартирі і не відчиняв дверей. Проте після референдуму багато людей вирішили втікати. Вони знали новини про визволення Харківщини, бої за Херсон. Проте чекати, коли ЗСУ прийдуть до них, часу не було – російський паспорт брати не хочуть. Та й дітям треба вчитися в українській школі. 13 діб стояли у черзі, щоб виїхати у вільну Україну. Пройшли чотири ворожі блокпости. З собою взяли декілька сумок з найнеобхіднішими речами. З телефонів постирали усю інформацію. Наталі ж вдалося вивезти у спідній білизні чоловікове посвідчення учасника бойових дій. Що найперше відчули, коли побачили українських військових і наші прапори? Кажуть, зітхнули з полегшенням, дихати стало вільніше.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!