У Кельменці на Буковині є унікальний пам’ятник – єдиний такий у нашій державі. На ньому зображений волонтер Ігор Гостюк. Живий волонтер! Його у постаменті увіковічили бійці за відвагу та самозречення, з якими від перших днів війни допомагає фронту.
Лікувався церковним дзвоном
Сім років війни… За цей час Ігор Гостюк пройшов чи не усіма стежками на передовій. Згадує, як сам рвався на війну добровольцем. Та його «забракували» через стан здоров’я – чоловік переніс два мікроінсульти. Аби стати на ноги, тоді лікувався цілющим переспівом дзвонів Свято-Миколаївської церкви у Чернівцях. Був там, як і тато, дзвонарем…
Але душа рвалася в окопи. Розумів, що стати в один ряд з бійцями не може. Однак здатний допомагати армії інакше. У той час мав хороший бізнес.
– Якось знайомий запитав, чи не міг би я допомогти його синові, що був тоді на фронті. Розповів, що хлопці там не мають що їсти. Ми з дружиною поїхали на базар, затоварилися добре – купили різних крупів, консервів, макаронів – і передали. А коли знову зібрали продукти, виявилося, що вони вже в машину не поміщаються. Тоді я завантажив свій бус і разом з товаришем вперше поїхав на війну, – згадує Ігор.
Так почалася його волонтерська «служба». Коли чоловік розповідає, що за ці роки довелося бачити і з яких ситуацій вибиратися, розумію, чому саме так його хлопці називають.
– Коли я побачив голодних дітей у полі, був шокований, – розповідає Ігор, а в очах виблискує сльоза. – Хлопці повиходили у тонких светрах та спортивних штанях… Хтось був у шльопанцях… Більшість з них на передову попали з Майдану. Неголені, змучені. Ех… Я ходив як чумний. Усе не міг повірити, що такою може бути армія ХХІ століття. Зварили хлопцям каші та борщу. Аж приходить боєць з іншої позиції і каже, що вони там вже три дні нічого не їли.
Ігор Гостюк приїхав додому, а побачене не відпускало. Домовився з дружиною Анжелою, що усі свої доходи за місяць віддадуть на армію. Купував продукти, відвозив на фронт, і це затягувало. До війни його бізнес покривав чверть Західної України. Невдовзі збув майже усе.
Вигодував для бійців 200-кілограмового кабанчика
Добирався до хлопців лісами й полями. Вночі – без світла фар. Місцевості не знав, а вдавалося доїхати куди треба. Якось привозив продукти у Слов’янськ, навколо якого велися бої. Отоді й почув про себе: «Бєшений». Так це прізвисько й причепилося. І снайпер по машині Ігоря цілив, і під мінометними обстрілами проривався. Було, ставив буса на віддалі й нишком поночі важелезні рюкзаки тягав. Аби не шуміти й не привернути увагу ворога. І завжди Бог чоловіка беріг. Повертався додому вночі, на кілька годин падав до подушки, а зранку знову вирушав у дорогу. Каже, інакше вже не міг. Бо звідусіль дзвонили, просили підвезти продукти та воду. Брав гроші зі свого бізнесу, завантажувався – і мчав на передову.
Сьогодні Ігор Гостюк – керівник волонтерської організації «Катарсис» (назва символічна, у перекладі означає «підняття, очищення, що виникає при пересиленні труднощів»). Бо зумів об’єднати таких же небайдужих, як сам. З вдячністю згадує кожного, хто вділив часточку свого серця для наших захисників. Особливо запам’ятався скромний вчитель із села Клішківці на Хотинщині Василь Марчук, який вигодував для бійців 200-кілограмового кабанчика. Тоді, крім консервів, на передову поїхали відра м’яса у вигляді шашлика. А інший привіз три тонни риби.
Утомлений, засинав біля мертвих вояків
Туди віз харчі та воду, а назад – «двохсотих». Серце кров’ю обливалося, коли приїжджав на позицію й дізнавався, кого з хлопців уже нема. Були тижні, коли не вдавалося й на кілька годин склепити очі. Тоді ставав серед дороги і лягав… біля мертвих вояків. Ніколи не забуде кулаки батька одного з них. Коли привіз в труні сина, той у горі не стримав емоції і став бити волонтера. А «Бєшений» терпів, стиснувши руки за спиною. Бо розумів його велике горе.
– Не передати, як це важко. Коли дружини й діти непритомніють у тебе на очах, а їхні зойки випікають душу. Коли мами на цвинтарі рвуться услід за синами лягти в могилу, – ковтаючи сльозу, продовжує розповідати.
Вивозив з лінії фронту і поранених. А потім вже йому передавали з війни сувеніри – картини з гільз, оздоблені снаряди та ящики з-під «Градів». Кожну річ дуже цінує і береже. Якось, зізнається, хлопці подарували йому ніж бойовика Мозгового.
Але цілковитою несподіванкою став пам’ятник, відкритий на його честь у парку в Кельменцях. Як подяка «найкращому волонтеру Буковини». На камені красується його портрет та ім’я. І прізвисько – «Бєшений». До речі, друзі хотіли поставити пам’ятник у Чернівцях. Однак там місця «гранітному Бєшеному» не знайшлося…
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!