Марії Боринській із Шешор судилося народитися у повстанській криївці влітку 1947 року. У Михайла Ткачука, керівника пропаганди Косівського районового проводу ОУН на псевдо «Лебідь», та його дружини Емілії народилася третя дитина – довгождана донечка. Двох старших їхніх синів переховувала родина й чужі люди.
Росли у хаті дві Марії
Через два тижні після пологів дівчинку мала забрати надійна людина. Лишень треба було комусь на кілька днів заховати у себе крихітку. Виручила сусідка Емілії – 21-річна Ганнуся Братівник на псевдо «Калина». Вона забрала новонароджену дівчинку додому. Та дні минали, а по немовля ніхто не приходив. Виявилося, що люди, які погодилися його забрати, злякалися. Дівчина у відчаї почала думати, як легалізувати маленьке «лебеденятко». І придумала. Поклала згорточок у брудних пелюшках під тином у кропиві, а сама побігла до сусідів коцюбу позичати, бо своя нібито зламалась. І геть «випадково» почула, як у траві щось попискує. Швидко зібралися люди, одна жінка навіть хотіла собі дівчинку забрати. Та місцеве начальство постановило: хто знайшов дитя, у того хай поки й буде. А коли запитали, звідки ж воно взялося, Ганнуся випалила:
– Прохачі-молдавани по селу ходили. Напевне, вони підкинули…
Та удочерити їй підкидька не дозволили, бо була незаміжня. Довелося її батькам оформити дитинку на себе. Так у Василя і Людвіни Братівників знов з’явилася дитина. А дівчина стала хресною мамою Марічки. Проте знайшовся свій сільський іуда. І через трохи Ганнусю з батьком і братом почали викликати на допити у Косів. Били, перехресні допити влаштовували, щоб впіймати на брехні. Але всі вони стояли на одному: дитя підкинула молдаванка. Знали, мабуть, кадебісти, що дівчина мала зв’язок з підпіллям, але доказів не мали.
Через три роки, у 1950-му, Ганна вийшла заміж за Василя Василащука. У неї народилася донька, яку теж назвали Марічкою. І росли у родині дві Марії. Навіть чоловікові не одразу призналася, чию насправді дитину вона з батьками прихистила. А у 1968 році Ганна Василівна стала лауреатом Шевченківської премії за цикл орнаментних рушників, присвячених Тарасові Шевченку. Мамину справу продовжила і донька Марія, теж знана майстриня.
«Приголубила мене і просить: «Можна я тебе в голівоньку поцілую?»
– Я дуже вдячна людям, які мене врятували й виростили. Це справді був подвиг у той час. Хоча в селі здогадувалися, чия я дитина. Я теж знала, що знайдена. Чи то якась дівка йшла з Німеччини і мене покинула, чи молдаванка. Діти у школі стали казати, що дід з бабою – не мої батьки. Допитувалася у діда, а він сказав: «Не слухай дурного», – розповідає про своє дитинство Марія Боринська.
– Невже ніколи не бачили своїх батьків?
– Бачила… Незадовго до їхньої загибелі. Тільки не знала, що то мої тато й мама. Мені шість рочків було. Наші дівчата із села, які мали зв’язок із підпіллям, повели мене в ліс по малину. Як зараз бачу: рвемо ягоди, і тут з-за дерев виходять два чоловіки. Один у плащ-палатці, ніби без зброї. Став коло мене, рве малину, кидає мені в кошичок. Щось розпитує. Потім сів на пеньок, посадив мене на коліна, погладив по голові. А я йому: «Слухайте, вуйку, що ви мене гладите, ви не моя родина! Бо дідо казав, щоб я до чужих людей не йшла». Він знітився, каже, що у нього теж десь є така дівчинка. Коли додому прийшла, дідові все розказала. А він став питати, чи були там кози в лісі, бо, напевне, ті вуйки їх пасли. Це щоб я, не дай, Боже, нікому не проговорилася про цю зустріч. Потім знов мене водили до лісу в гриби. Коли зайшли, моя провідниця гукнула: «Ми прийшли! Грицьку, де корова?». Це був пароль такий, напевне. Вийшла з кущів якась жінка – й до мене. Розпитує, скільки мені рочків, чи вмію читати й писати. Раптом приголубила мене і просить: «Можна я тебе в голівоньку поцілую?» А я кажу: дідо наказував, що не можна чужим чужих дітей цілувати. Дивлюся, а в неї сльози по щоках течуть… Я злякалася, почала її заспокоювати: «Чого ви плачете, вуйно?» «У мене теж була дівчинка, як ти. І я дуже за нею скучила», – каже. Знімає із себе хрестика на червоному ланцюжку: «Можна, я тобі його подарую?» Одягла на мене, а я відпираюся: «Ні, не треба!» Так і не знаю, де той хрестик подівся, – ледь стримує сльози пані Марія. – Вже у класі восьмому дідо з бабою призналися, розповіли все про батьків. Але наказали нігде про це не говорити.
Син повстанського командира був одеським бродягою
Марія була у класі одинадцятому, коли її викликав до себе директор школи й ошелешив:
– Тебе шукає твій брат. А ти знаєш, хто твої батьки?
– Знаю…
Виявляється, старший брат Микола розшукав її через Червоний хрест. Його і на кілька років молодшого Богдана довгий час переховували в родині і в чужих людей. Батько Михайло Ткачук, розуміючи, що не зможе більше захистити дітей, почав шукати спосіб, як врятувати синів. І домовився з Пилипом Яремою, уродженцем Одещини, який одружився на місцевій дівчині й жив у Шешорах, що той вивезе хоча б старшого сина Миколку на Одещину.
– Я росла на рідній землі, про мене піклувалися добрі люди. Тут народилися мої діти, онуки. А брати настрадалися. Микола в Одесі не прижився. Знаєте, як-то україномовному хлопцеві із села було у російськомовному середовищі. Він опинився на вулиці, став бродягою. Коли розказував, як виживав – плакати хотілося. Крали все, що могли. Потім під час облави попався. Його направили у ФЗУ вчитися на склодува, а вже звідти – в армію на Далекий Схід. В Амурській області і залишився на все життя. А молодший брат Богдан жив у маминої рідної сестри і ходив у школу в Шешорах. Я навіть бачила його, великого хлопця-переростка серед менших дітей, але не знала, що то мій брат. Потім він завербувався на Донбас, шоферував у Красному Лучі. Заробив там собі чахотку, втратив частину легені. Жив останнім часом у Києві. Але були вони під своїми, не чужими прізвищами. Приїжджав Богдан у Шешори в гості. Відійшли мої брати рано, ще двадцять чотири роки тому. Микола мав під шістдесят, а Богдану й того не було.
А скільки дітей повстанців росли під чужими прізвищами й тільки дорослими дізналися, хто вони насправді. Багатьом судилося поневірятися по радянських інтернатах, так ніколи і не дізнавшись, якого вони роду-племені…
Хтось отримував квартири в Києві, а хтось помирав
Михайло Ткачук-«Лебідь» пробув у підпіллі дев’ять років. До війни він був добрим ґаздою. Брав участь у «Просвіті», грав у драмгуртку, писав вірші, добре знав історію України. Важку повстанську долю розділила з чоловіком і його дружина Емілія. Мама трьох діток, вона всі дев’ять літ була з ним пліч-о-пліч і в боях, і в криївках. І смерть вони прийняли теж разом. Сталося це 23 січня 1953 року.
…Енкаведисти довго не могли вийти на слід «Лебедя» і «Лебідки». Як згадували шешорські старожили, Михайло був великим майстром споруджувати криївки та маскувати так, що знайти їх було неможливо. Навіть винагороду пообіцяли за їхні голови. І зрада не забарилася. Восени 1951-го чекісти завербували окружного референта СБ Коломийської округи Романа Тучака-«Кірова», захопивши в заручники його дружину й дитину. Жінка переконала чоловіка здатися й стати агентом НКВС. У складі агентурно-бойової групи Тучак за два роки виманив і здав понад 200 бойових побратимів, фактично знищивши все Коломийське підпілля. За цю «послугу» він отримав квартиру в Києві, працював на заводі й прожив життя зрадником, на старості геть спившись. Михайла Ткачука теж арештували, шантажуючи життям дітей і дружини. І він нібито погодився на співпрацю. Чекісти попереджали: якщо надумає їх обдурити, то надішлють матеріали Службі безпеки УПА, і його знищать свої ж. Вибору, фактично, не було. Але «Лебідь», повернувшись до лісу, одразу повідомив про це своїм командирам, розповівши, що Роман Тучак зрадник. На жаль, повірили йому не всі, за що пізніше жорстоко поплатилися. «Лебідь» і «Лебідка», побувавши один раз у чекістських підвалах, більше не хотіли туди потрапляти. Вони вибрали смерть, а не порятунок ціною життів побратимів.
Вагітна мама дорізалася бритвою…
…23 січня 1953 року зранку в Шешори в’їхала колона енкаведистів й попрямувала на Заріччя. Пів дня було чути звідти стрілянину. Впала ще одна криївка, розташована над рікою навпроти сільради, тобто практично в центрі села. Михайло і його 20-річний помічник Андрій Мельничук на псевдо «Цвіркун» відстрілювалися, скільки могли, й палили документи. Коли скінчили, обидва застрелилися.
– У мами, може, рука здригнулася, але постріл був не смертельним. Тож вона ще перерізала собі горло татовою бритвою. Мама була при надії, чекала четверту дитину, – тремтить від важких спогадів голос Марії Боринської. – Тіла підняли нагору, роздягли й виставили біля сільради для упізнання та залякування. Потім ще в Косові це робили. А далі закопали так, що до сьогодні не можемо знайти. Думали, в Косові – біля гімназії багато поховано повстанців. І були там рештки чоловіка з жінкою, яких застрелили. Думали, вони. Але ні. Потім в Яблуневі шукали, у тому колодязі, куди НКВС вкидало тіла. Ніде немає збігів. Ще живий був у Косові один старий кадебіст, то просили його сказати, куди поділи тіла. Відповів, що не пам’ятає. То просто поставила хрест біля церкви, та й усе…
Онук Марії Боринської-Братівник-Ткачук на місці загибелі прабабусі й прадідуся встановив нещодавно меморіальний хрест, а місцеві активісти реконструювали криївку «Лебедя» та «Лебідки». Долучилася до цієї справи й сестра загиблого з Ткачуками Андрія Мельничука, яка проживає у США. І хлопці-атовці допомагали відтворювати останній повстанський бункер у Шешорах. Щоб ніхто не забував, яку ціну заплатили й досі платять українці за свою свободу і незалежність…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!