Дивлячись на цю тендітну рудоволосу красуню, навіть не віриться, що вона мужня кулеметниця, яка воює на передовій на рівні з чоловіками. Оксані Рубаняк із села Грамотне Верховинського району лишень 19, а вона уже подорослішала не по роках. Ще вчора вона була студенткою, мала хорошу роботу у міській раді, а сьогодні зі зброєю в руках захищає нас від путінської навали.
Два місяці не казала батькам, що пішла воювати
Оксана ще у школі мала свою чітку позицію. Вона – активістка, патріотка рідного краю. А ще сильна, цілеспрямована особистість. Працювала у департаменті молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради, була заступницею голови місцевої молодіжної ради. Ще й встигала заочно вчитися у столичному вузі та на військовій кафедрі. Про службу у Збройних силах подумувала, ще коли у 2014 році росіяни полізли на східні області України. Її рідний дядько тоді пішов в АТО. Був в Іловайському котлі, потрапив у полон. Він – один з тих героїв, які забезпечують наш спокій. І хоч Оксана вчилася на вчительку молодших класів, та коли в країні почалася війна, вирішила, що захищатиме свою країну. Спочатку пішла у місцеву тероборону, а згодом підписала контракт із ЗСУ. Про таке рішення найперше розповіла своїм викладачам з Івано-Франківського фахового коледжу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. А от батькам дівчина довго не наважувалася сказати правду. Знала, що будуть дуже переживати.
– Вони дізналися про все десь через два місяці, бо ж живуть у селі, а я останні роки мешкала в Івано-Франківську, – розповідає Оксана. – Уже коли знайомі почали відверто натякати, а потім і самі фото в інтернеті побачили, то зрозуміли, що воюю. Тож прийняли це рішення, бо знають мій характер: що задумала, те і зроблю.
Кожен день, як лотерея: пощастить вижити чи ні
Нині Оксана воює на Бахмутському напрямку Донецької області. У кулеметному взводі 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців вона – єдина дівчина. Ще й позивний має оригінальний – «Ксена». Пам’ятаєте такий фільм про жінку-воїна? Сильна, cмілива. Оксана зізнається, що спочатку хлопці дивувалися її рішенню, а тепер гордяться, що поруч з ними така весела дівчина, яка підіймає бойовий дух.
– Коли прийшла у частину, саме набирався кулеметний взвод. І я погодилася. Зовсім не шкодую про такий поворот, – зізнається.
Спілкуючись з Оксаною, не віриться, що це говорить 19-літня дівчина. Вона рано стала самостійною, подорослішала. Має свою філософію, яку здобула у важких боях.
– Кожен день, як лотерея: пощастить вижити чи ні, – розмірковує наша «Ксена». – Заступаючи на позиції, надієшся, що минеться без втрат з української сторони: усі побратими залишаться живими і здоровими. Використовуєш усі свої знання і вміння, щоб так і сталося. Та зазвичай це не так. Вберегтися від снарядів та куль, вчасно надати першу невідкладну допомогу та евакуювати військового – справжнє везіння. З часом звикаєш, не реагуєш на постійні обстріли, розрізняєш вихід та прихід, з якої сторони і куди летить. Поводишся уважніше, спокійніше. Витісняєш страх із серця, залишаючи місце тільки холодному розуму. І тоді війна стає буденністю. Не важливо, який день, тиждень, місяць. Ти виборюєш свободу, ходячи щодня по лезу ножа. Полегшують життя вірні побратими. Кожен з моїх хлопців – рідний. Це не просто підрозділ Збройних сил України – це сім’я, побудована на граніті мужності та відваги. Кожен воїн особливий, з різним минулим, але єдиним сьогоденням. Спершу ви притираєтесь одне до одного, звикаєте, а потім переживаєте всім колективом за поранених і радієте, коли хтось одружується. Ми ділимось переданими смаколиками і жартуємо, коли їмо їх. Як казав командир нашого кулеметного взводу Назарій Кішак: «Немає твого чи мого, є тільки наше, спільне. Ми сім’я! Маємо стояти горою одне за одного!»
Перебуваючи на війні, Оксана продовжувала навчання, здавала іспити, отримала золоту медаль та вступила до київського вишу. Вона – гордість вчителів та своїх батьків. На жаль, через бої у неї не часто випадає нагода поговорити з рідними. Тому докладає всіх сил, щоб наблизити перемогу.
– Я не можу допустити думки, що не житиму в Україні, що кудись переїду, – зізнається дівчина-воїн. – Виб’ємо рашистів з нашої землі, то поїду до рідних. Безмежно скучила за ними. Війна чітко дала зрозуміти, що немає нічого важливішого за сім’ю та Батьківщину. А поки у кожного з нас свій фронт, але всі йдемо до однієї мети – до Перемоги!
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!