Минуло вже 32 роки, відколи 15 лютого 1989-го останній радянський солдат покинув територію Афганістану. Ця війна забрала життя майже півтора мільйона осіб, серед них – понад три тисячі українців… На цю війну кидали 18-літніх хлопців-строковиків. Ось так прийшла повістка на службу восени 1982 року і юному Михайлові Гудимі із села Лукаші Бродівського району Львівщини.
Спершу новобранців, серед яких був і Михайло, в Естонії у саперному підрозділі навчали, як знешкоджувати міни.
– Однієї ночі нас, 20 хлопців, вишикували і сказали, що вирушаємо в Туркменістанський військовий округ. Ми уже в літаку від пілотів дізналися, що летимо в Афган. А до того ніхто й не знав, що там йде війна, – пригадує чоловік.
Уже в перші дні перебування там Михайло був шокований, коли свого ровесника мертвим знімав з БТРа.
– А потім я вперше підірвався на міні, – розповідає Михайло. – Їхав з товаришем на БТРі по воду до джерела, бо у нас не було питної води – пустеля. Як сьогодні пам’ятаю: був у сонцезахисних окулярах, панамі, плавках і з автоматом. І тут як влупить! Пошкодив печінку, отримав контузію. Десь з місяць, коли до мене говорили, думав, що то десь з бочки голос. Не встиг толком оклигати, як знову підірвався на танку. Потім ще двічі, вже на машинах, «ловив» міни. І вже останній раз, вп’яте, я підірвався на броньованій машині. Тоді пісок так посік, що думав, обличчя вже немає – все було в крові. Через антисанітарію та брудну воду майже кожен солдат перехворів на жовтуху. І я теж. Лікувався 45 днів у Туркменістані. А коли назад їхав в частину, бачив хлопців, які йшли на «дембель», чоловік сто. Усі каліки. Держава їм покупляла, як у насмішку, дипломати, а вони без ніг, без рук, на милицях, – згадує із сумом.
Михайло Богданович прослужив в Афганістані рік і сім місяців (один місяць переслужив). І той останній тягнувся довше, ніж уся служба – так хотілося додому! Коли вже летів над Україною у травні 1984-го, невимовно радів, побачивши зелені поля після жовтих пустель.
– Я прийшов спокійним з війни, але у багатьох «афганців» був посттравматичний синдром. Моя знайома дивувалася, чому я настільки стриманий. Відповів, що мав спокійну професію – сапер, – розповідає зі сміхом Михайло.
Михайло Гудима живе у селі Заболотці Бродівського району, тут працював. Опісля їздив на заробітки до Львова, Санкт-Петербурга. А коли почалася війна на Донбасі, перестав їздити на роботу в Росію. Має двох доньок, двох онуків. Любить колишній «афганець» музику, грав на баяні в ансамблі «Троїсті музики».
Ліна ВОЙТЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!