Рівно 80 літ тому, в червні 1941 року, поблизу міста Добромиль на Львівщині енкаведисти закатували тисячі людей. Щоб приховати жахливий злочин, замордованими вщент заповнили стометрову соляну шахту. В останню неділю червня на Саліні, як називається це місце, вшановують загиблих. Сюди приїздять їхні рідні з Польщі, Англії, Канади, а також ті, хто дивом врятувався у страшній трагедії.
Про трагедію на Саліні, де за Польщі видобували сіль, Марія Прокопець з Добромиля знала ще з дитинства. У батькового товариша побачила на голові велику вм’ятину. «То мене чорт вдарив, бо я виліз з пекла на Саліні», – сказав малій Марії. Коли стала по-дитячому допитуватися, то він відповів: «Як виростеш, то розкажеш всім про Саліну». Марія Андріївна дослідила цей жахливий факт лише з настанням Незалежності, тому що люди раніше боялися розповідати. Згодом видала книжку зі спогадами очевидців «Саліна».
…На початку війни, коли радянські війська відступили з Добромиля і прийшли німці, місцеві люди пішли на Саліну, куди совєти звозили тисячі в’язнів. Але шахти там не знайшли. Виявилося, що вхід був забитий дошками. Розчистивши місце, були шоковані – шахта глибиною понад 100 метрів і шириною 5 метрів вщент заповнена трупами! А коли у заводському поселенні відчинили церкву, то жахнулися: по кісточки на підлозі стояла кров, аж на стелі – мозок, а на центральній стіні… розіп’ята людина.
Цілий тиждень діставали трупи з шахти й упізнаних забирали додому хоронити – вийняли понад 900 людей! А коли на глибині стали траплятися рештки спресованих тіл, яких роз’їла сіль, із шахти пішов такий страшний сморід, що німці наказали припинити роботи. Залили в шахту якийсь розчин і вхід забетонували. Спеціалісти порахували, що у стометрову шахту могли закидати 3600 чоловік, а то й більше.
Солдат посивів за ніч
– Очевидно, стільки людей за кілька днів не могли вкинути, катували там і до війни, – розповідала мені краєзнавець Марія Прокопець. – Місцеві люди згадували, що у 1940 році на Саліні дуже часто був трупний запах, не раз туди їздили вантажівки, криті брезентом, і з них капала кров. А щоб люди не чули криків, пострілів, цілу ніч гули мотори, трактори, забороняли ввечері виходити з хат.
Відступаючи, енкаведисти вбили в’язнів, яких сюди звозили з довколишніх тюрем, зокрема і з Перемишлянської – серед них була польська еліта. Розправилися і з робітниками заводу, яким наказали йти по зарплату. Коли не вистачало набоїв, добивали дерев’яними молотами і ще живих скидали у шахту. «Кати відібрали жінок. Їх мордували в костелі, майже не застосовуючи зброї. Били по голові чим попало і волокли до шахти. Одночасно між деревами розмістили з обох боків кулемети, залишивши коридор до шахти. Мужчин з обох боків розстрілювали і волокли до ями», – такі жахливі спогади лишили ті, хто випадково побачив те пекло.
Розстріляли енкаведисти і своїх солдатів, які були свідками катувань. Про цей факт лише у двотисячних розповів мешканець Добромиля Ярослав Муль. Коли він їхав на фронт в Японію, на станції в Сибіру побачив молодого, але сивого чоловіка, котрий шукав когось з Добромиля. Хотів зняти з душі тягар – розповісти, які звірства чинилися на Саліні. Він випадково побачив з-за кущів, як командири розстрілюють своїх. Зі страху через ліс втік у село, а за ніч посивів.
Поховали замордованих фашисти
Коли місцеві люди розчистили шахти і похоронили закатованих у братській могилі, у кінці червня 1941 року відбулося перше поминальне віче. На тому місці, де замордовані знайшли смерть, поставили хрест. Це сталося завдяки фашистській владі. На чолі велелюдної процесії йшли священник і німецькі офіцери. Це засвідчили знімки 1941 року, які двадцять років тому Марії Прокопець надіслала колишня добромильчанка пані Касьян, яка тепер живе у США. Бо у Добромилі місцеві жителі знищили все, що було пов’язано із Саліною, а багато мешканців відразу після трагедії втекли за кордон.
Коли знову повернулася радянська влада, могилу тричі нищили. А у сімдесятих роках хотіли знести хреста й облаштувати… танцювальний майданчик. Та люди, хоч і страх панував у душі, не дозволили осквернити пам’ять замордованих.
Усе життя прикидався глухонімим
Із пекла на Саліні врятувалися одиниці. Серед них – місцевий мешканець Михайло Батіг. Коли стихли кулеметні черги, він по трупах виліз зі стометрової шахти. Жив у Добромилі, про його дивовижний порятунок знали одиниці. Саме від нього Марія Прокопець у дитинстві почула про Саліну. Лише у дев’яностих Євстахій Писарик, теж з Добромиля, перед смертю зізнався, як у червні 1941 виліз по трупах. Щоб кадебісти його не вбили, все життя прикидався глухонімим.
З проголошенням Незалежності на Саліні створено меморіальний комплекс. І щороку в кінці червня сюди з’їжджаються з усього світу, що вшанувати пам’ять нещасних людей, яких закатували радянські війська. Відбувалися ці поминальні віча завдяки патріотці Марії Прокопець, яка дослідила звірства на Саліні. На жаль, цього року вона померла. Тож тепер згадуватимуть і закатованих, і Марію Андріївну, яка першою написала правду про жахливу трагедію.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!