Уляна Созанська із Самбора Львівської області – професійна музикантка, грає на фортепіано і на саксофоні. Здобула освіту в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Вона стала першою жінкою-військовим диригентом Збройних сил України. У лютому цього року капітан Созанська перевелася у десантно-штурмові війська. Саме там захищав Україну її полеглий брат Олександр.
Кадрових військовослужбовців у їхній родині ніколи не було. Вона вчилась у музичному училищі, а у брата були свої плани. Але після подій 2014-го Олександр пішов добровольцем у батальйон «Золоті Ворота», потім у «Правий Сектор», а дівчина вступила до академії – мріяла стати військовим диригентом.
Змінити спеціальність Уляна вирішила за місяць до загибелі брата – командира роти вогневої підтримки із позивним «Рагнар», щоб служити у його рідній 80-й бригаді. До цього офіцер Созанська очолювала військовий оркестр Повітряних Сил у Вінниці. Уляна вже пройшла курси домедичної допомоги, навчилася стріляти із переносного зенітно-ракетного комплексу і має перший стрибок з парашутом.
– Брат часто повторював, що ціна свободи занадто дорога. Він свідомо обрав собі псевдо «Рагнар» – це воїн зі скандинавської міфології. Олександр грамотно думав і діяв, виховував свій підрозділ, виріс від командира взводу до командира роти у десантно-штурмовій бригаді. Справжній лідер, який переймався за своїх хлопців, – розповідає Уляна. – Дуже жаль, що Україна втратила такого офіцера, а я – такого брата. Відверто кажучи, ми в дитинстві часто билися. Коли попідростали – роз’їхалися по різних містах. І тільки потім зрозуміли, що насправді нікого дорожчого у нас немає. Хто може бути ближчим за рідного брата чи сестру? Дуже пишались одне одним, навіть військові звання мали однакові.
За рік війни підрозділ 31-річного Олександра Созанського побував у найгарячіших точках. Воювали спочатку на півдні, потім Харківщина, Миколаївщина, Донеччина. Діяли дуже ефективно: вони штурмували, відбивали території, брали в полон окупантів. Мужньо протистояли ворожим атакам та наступали. 17 лютого поблизу Бахмута «Рагнар» загинув за кермом свого автомобіля – прилетіла міна.
– Удар прийшовся на його бік, не було жодних шансів, миттєва смерть. Вони їхали вдвох із командиром батальйону. Брат фактично прикрив його собою під час обстрілу, комбат не постраждав. Сашка ховали у відкритій труні, проте ми досі не віримо. Здається, що він у відрядженні, а закінчиться війна – повернеться. Дуже сумно, але вірю, що це не даремно, – розповідає сестра Героя.
Уляна вдома зберігає його речі – закривавлений броник, каску, одяг. Адже планує відкрити невеликий музей, присвячений Олександру та іншим воїнам їхньої громади. Треба розповідати людям про незламних захисників. Сашко хотів не воювати, а мати сім’ю і діток. На Великдень вони із нареченою планували одружитися. Але він надзвичайно сильно прагнув перемоги, тому й віддав за неї усе, що міг.
– Як-то кажуть, нам своє робити. Я займу місце брата у десантно-штурмових військах. Ми будемо боротися до Перемоги, цей процес – незворотний. Зараз збираємо кошти на потужний ударний дрон вартістю пів мільйона гривень. Назвемо його позивним «Рагнар». Олександр хотів би, аби ми зробили саме так, а не просто лили сльози, – переконана капітан-десантник Уляна Созанська.
Олесь ТИХОНЕВИЧ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!