Ігоря Лавренюка призвали навесні 2014 року, на це серйозно вплинула його попередня військова спеціальність – навідник гармати. Дісталася призовнику для освоєння гармата 2С1 «Гвоздика», якою востаннє стріляли ще за часів афганської війни. Під час першого пробного пострілу з неї усіх обклеїла іржа, що вилетіла зі ствола. Зброю настільки «підлампічили», що вона жодного разу у зоні АТО не схибила. 

– Хороша техніка, – каже Ігор Лавренюк, – б’є прямо в «десятку», але безсила проти сучасної зброї. Почався артилерійський обстріл, мій армійський побратим сховався за бронею самохідної гаубиці. Перед тим, як прикрити люк, показав мені на руці знак – все буде «окей», а вже через хвилину в броню влучив кумулятивний снаряд. Згоріло все: і залізо, і люди…

Ігор Лавренюк був і під сумнозвісною Волновахою біля Маріуполя, і у прифронтовій Амвросіївці. Був свідком героїзму рядових бійців і зради офіцерів. Якось, за словами Ігоря Лавренюка, над територією поблизу українсько-російського кордону, яку зайняв їхній підрозділ, аби окопатися, завис безпілотник. А з його з’явою зазвичай починається обстріл позицій. Бійці почали радити командиру передислокуватися в інше місце. Та офіцер наказав не змінювати місце стоянки, ще й накричав на підлеглих, що вони починають «дрейфити». Потім, тільки-но  щез капітан, почалася канонада. Снаряди падали прямісінько на позиції артдивізіону. А коли настала тиша, з’явився капітан. Казав, що його по телефону викликало командування, але ніхто з рядових бійців командиру не вірив. Натомість артилеристи з великою повагою ставилися до іншого офіцера, «некадрового», який переживав за своїх підлеглих, робив усе можливе, аби вберегти їм життя. «Отакому б командувати батальйоном», – казали солдати. Але, на жаль, він загинув, підірвавшись на «фугасі».

У гіркому послужному списку 51-ї ОМБР є вбиті, поранені, полонені. На передовій по розташуванню українських артилеристів почали масово і прицільно бити «Гради». Після цього обстрілу з’ясувалося, що на терикон площею 200 квадратних метрів лягло понад 200 снарядів та мін. Як наслідок – чимало розтрощеної техніки, вбиті та поранені. Підрозділ фактично опинився у пастці. 

На тривалий час чотири десятки бійців залишилися без їжі, води та зброї. Ігор Лавренюк каже, що по мобільному просили, аби авіацією скинули їм продукти та боєприпаси. Але цієї помочі хлопці так і не дочекалися. Дійшло до того, що аби вижити, язиком злизували вранішню росу з трави. Бійці зрозуміли, що лишилися напризволяще. Вирішили добиратися до своїх. Біля села Хмельницьке на Луганщині їхній шлях перетнули сім десятків сепаратистів, озброєних «до зубів». 

– У мене єдиного була граната, – каже Ігор Лавренюк, – хотів чеку вирвати і підірватися на ній, але хлопці спинили: то не вихід. 

Ось так і стали українські артилеристи заручниками в бойовиків.

Особливо нахабніли кавказці, що воюють разом із сепаратистами. Один з них приставив Ігорю ножа до горла і сказав, що відріже голову. Якийсь російський офіцер спинив: полонених треба живими передати до Москви. Через декілька днів полонених поставили біля стінки, нібито для розстрілу. Тоді Ігор вже думав, як втікати, якщо почнеться стрілянина. Втім, бійців просто залякували.

Дізнавшись, що Ігор – навідник гармати, пропонували перейти на бік бойовиків – навідником у танк, бо таких «спеців» там не вистачало. Казали: платитимуть стільки, що йому навіть не снилося. Але українець навідріз відмовився. 

У полоні Ігор зустрівся із… сепаратистом-земляком років тридцяти, з бородою.

– Зємєля, – сказав Ігорю. – Я с Млінова. Возлє «рагатніка» (це ветеринарний технікум – авт.) жил. Там у мєня єщьо двє тьоткі асталісь. А как там бар «Ніл»? Єщьо работаєт?

Після цієї розмови полонених завели до кімнати, у якій стояла пластикова пляшка з водою. Ігор зробив ковток з неї. Сепаратист-млинівчанин, побачивши надпиту пляшку, запитав, хто це зробив. Ігор зізнався. Що тоді почалося! Земляк сказав, за це може просто тут розстріляти. На щастя, якийсь офіцер втихомирив ситуацію. – Про те, що син – у полоні, я дізналася випадково, – каже Галина Аркадіївна, мама Ігоря. – Телефонуючи, він завжди повторював: «У мене все добре. Не переживайте». Так було і того дня, коли сепаратисти дозволили зателефонувати додому. А через півгодини нам подзвонили з Рівного, з координаційного центру, і запитали, чи знаю я, де Ігор. Я їм відповіла, що тільки-но з ним говорила. І вже в кінці розмови мені повідомили, що він, очевидно, в полоні. Якщо ще раз вийде на зв’язок, то треба повідомити в координаційний центр. Від почутого серце ледь не розірвалося. Знаючи свою дитину, я була впевнена: зрадити не міг. Заодно вірила, що він вирветься з полону. Щиро молилася за це. А на серці полегшало лише тоді, коли почула, що у рамках обміну полонених волинян передали підрозділу Національної гвардії України.

Ігор Лавренюк про цю передачу згадує з двояким відчуттям. Бо свої ж роздягнули майже догола, щось шукали. Ігор тоді звернув увагу на те, що усе (обмундирування, екіпіровка, озброєння) у нацгвардійців, на відміну від фронтовиків, новеньке. А найбільше його вразили численні бутлі з мінеральною водою.

– Вони там мінералкою ноги миють, а ми тижнями знемагали від спраги, – не стримує свого обурення боєць.

І саме тут, на українській стороні, хлопців звинуватили у дезертирстві і віддали до суду. А ще дали наказ розформувати 51-шу бригаду і сформувати нову, з інших військовослужбовців, під іншим керівництвом. А це означає, що ти, скільки б подвигів не вчинив на фронті, залишишся таким, кому не довіряють. І, звичайно, не зможеш отримати банальних довідок, соціального захисту.

– А за що ми воювали, що до нас таке ставлення? Соромно за себе, що ти стоїш там, на передовій, Росію бачиш, а у тебе бронежилета немає, форма на тобі гниє. А воно в тилу стоїть, у нього бронежилет, балаклава, автомат як новий, і він отримує учасника бойових дій… Де ж вона, ота справедливість? – кипить в душі Ігор Лавренюк, – хто був в АТО, хто воював за свою батьківщину – всім кримінальну справу замість вдячності? Скажіть, за що ми воювали, за що наші товариші там полягли?.. 

Розглядає справу суд у Запоріжжі. Там, коли обговорювалося питання про обрання міри попереднього утримання підозрюваних у дезертирстві, жінка-суддя, вислухавши розповідь воїна, пустила гірку сльозу і звернулася до обвинувача-прокурора: «Та які ж вони дезертири?!» У ході слідства Ігорю, як і його однополчанам, не знайшовши аргументованих доказів, статтю про дезертирство замінили «ухилянням від несення військової служби». Але навіть і на це  аргументів немає. Судові засідання переносили – з одного місяця на інший. Почалися вмовляння, аби обвинувачені підписали угоду, що за визнання себе винними їм дадуть умовний строк. Інакше, мовляв, – тюрма. При цьому ніхто з прокурорів не прагне докопатися до винуватості високих військових чинуш, які, фактично, залишили рядових бійців на погибель. 

– Слідчі прокуратури телефонували, говорили, що якщо не підпишемо угоду зі слідством, нас відвезуть у Луганську область, де ми будемо півроку, а потім буде суд. А потім в’язниця – років п’ять. Ми відмовилися. Хоча дехто з хлопців схильний погодитися, бо у них сім’ї, діти, потрібно працювати, а не роз’їжджати. Але я не вважаю себе винним у ситуації, в якій влітку опинилася наша 51-а бригада. Виходить, ми винні тільки в тому, що залишилися живими, – робить висновок Ігор Лавренюк. 

Як каже батько Ігоря, війна сина не настрашила, а навпаки, укріпила. Він та його друзі-патріоти не піддалися на провокації російської сторони. Чим уся ця справа закінчиться, покаже час. Натомість, як це не парадоксально, в Україні судять солдатів саме за те, що вижили. Мимоволі напрошується запитання: а які герої більше потрібні, живі чи мертві?..