Через 70 літ поляк знайшов другу родину на Рівненщині
Рівненщина

Через 70 літ поляк знайшов другу родину на Рівненщині

19 грудня 2016, 11:01
0
0
Сподобалось?
0

Андрій та Марія Ковальські вчителювали у початковій польській школі села Рудка Демидівського району під час війни. Це були педагоги від Бога. Але подружжя змушене було покинути Рівненщину і 1944 року з малими дітками втекло до Польщі. Аж через 70 літ їхній син Йозеф відшукав на Демидівщині другу родину – знайомих батьків – та побував на українській землі, де народився.

Польська вчителька взяла на утримання здібну доньку селян

Старожили Рудки й досі пам’ятають прізвище Ковальських, адже подружня пара викладала у місцевій початковій школі. У сім’ї було двоє синів: Юрій та Йозеф, місцеві їх знають як Юріка та Юзіка. В Рудці ця сім’я жила недовго – з 1935 року по 1944-й. Одна з колишніх учениць, Оксана Несторівна Марчук, згадувала, що це були вчителі з Божою іскрою: «Щоб відвідувати школу, я змушена була все літо пасти комусь корови та вівці. Навесні та восени на заняття не ходила, а лише в зимовий період. Закінчила із п’ятірками. Мої наставники наполягали, щоб мене мама віддала до міста на навчання. Вони допомагали нам трохи і відвезли мене до міста Дубно. Та моїй мамі це не було під силу – після трьох місяців навчання я повернулася додому. Мій класний керівник не дозволила мені полишати науку і взяла на своє утримання».

Андрій Ковальський був одним з тих, хто заснував кооператив у Рудці, перший магазин. Тут проживали євреї, які мали свої «лавки». У 1935 році окремі жителі села створили свою спілку, відкрили продуктовий магазин. Серед ініціаторів був і пан Ковальський. Мешкаючи в Рудці, родина Ковальських познайомилася з Валентиною Гончарук, яка стала близькою для них людиною. Пані Валентина частенько доглядала за дітьми подружжя, а після їхнього переїзду протягом багатьох років підтримувала зв’язок із сім’єю, який, на жаль, через якийсь час обірвався. Й ось через десятки літ Йозеф Ковальський вирішив розшукати свою другу родину з Демидівщини.

– Пан Йозеф шукав мене в Інтернеті, – розповідає Любов Гончарук, директор Рудківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. – Знайшов село Рудка та електронну пошту школи. Відразу повідомлення я не прочитала. Тоді він знайшов мій номер телефону та надіслав смс: «Чи Ви читаєте пошту?» Я не зрозуміла, що відбувається. І замислилась: який Ковальський може мене розшукувати? Спочатку ми думали, що це родичі, які переїхали в далекі сорокові роки до Польщі. Ми не підтримували ніяких з ними зв’язків, не могли знайти, тому очікували, що саме вони нас розшукують. Лист був написаний польською мовою, в ньому йшлося про те, чи є ми родичами Валентини Гончарук, адже певний час батьки пана Ковальського листувалися з нею. А як доказ Йозеф надіслав скопійований лист моєї свекрухи до їхньої сім’ї, датований 1957 роком. Емоції переповнювали, а на очі наверталися сльози, коли побачила до болю знайомий свекрушин почерк. У далекі часи він був у Рудці впізнаваним, адже досить довгий час вона працювала секретарем сільської ради й уся документація – свідоцтва про народження, одруження й інші документи – були написані її рукою. Також пан Ковальський запитав, чи жива Валентина. Ми написали, що я Любов Гончарук, невістка Валентини Гончарук, а вона, на жаль, померла ще 1974 року.

Обіймав старі липи і плакав

Згодом зав’язалося листування з поляком, який висловив бажання відвідати край, де народився. Коли відбулася довгоочікувана зустріч, зовсім незнайомі люди обіймалися та раділи цій миті, наче рідні.

– Мовного бар’єра в нас не було, – продовжує розповідь пані Любов, – бо Йозеф чудово розмовляє російською, за спеціальністю він доктор природничих наук у галузі хімії, працював довгий час у Лодзі в академії наук, співпрацював з багатьма університетами ще в радянські часи в Україні. Та й я трішки розумію польську, бо тривалий час жила з дідусем та бабусею, які добре знали мову. Також, коли навчалася у школі, ми вели так звану інтернаціональну дружбу, листувалися з дітьми з Польщі.

Приїхавши до мальовничого села, пан Йозеф не стримував радості, в його очах горіло бажання мерщій вийти з авто й відчути тепло рідного куточка. Пан Ковальський відвідав могилу Валентини, а також завітав на шкільне подвір’я, де колись стояв будинок його батьків. Він обіймав старезні липи й крізь сльози промовляв: «Напевно, ці липи пам’ятають моїх тата і маму». Пан Йозеф з дружиною оглянули нинішню школу, їх вражало усе:  і квіти на подвір’ї, і класи маленьких школярів, де на стінах зображені казкові герої. «А в нас такого нема, – казали вони, – у нас усе стримано. У класних кімнатах світлі стіни та парти».

Пан Йозеф подарував шкільному музею документи своїх батьків, які є безцінними артефактами. На деяких з них стояли мокрі печатки з тризубом, на інших – німецький герб. Родини крізь десятиліття знову налагодили й підтримують зв’язок.

Лілія ГОМОН, Рівненська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися