Василь Степанчук із села Боремель Демидівського району за 32 роки звідав усього: і велике кохання, і біду, і гірку втрату. Зараз чоловік заново вчиться посміхатися, радіти життю. З дружиною Іванною мріяли про великий затишний будинок, де навколо них будуть юрбитися діти. Не судилося. Четверо маленьких діточок осиротіли.
П’ять літ без жодної звістки
Іванці було чотирнадцять, а Василь усього на рік старший, однак саме в ті роки відбулося перше побачення, яке змінило їхні життя. Дівчина приїхала на гостину до хрещеної в Корецький район. Там пригледіла місцевого парубка Василя. Їхні зустрічі були короткі, але вже тоді вони знали, що будуть разом. Василь після 9-го класу поїхав на навчання, потім служив у армії. П’ять років не листувалися, не зідзвонювалися, та, як потім з’ясувалося, завжди пам’ятали одне про одного.
– Після приходу з армії поїхав на базар скупитися, бо одяг весь малий став. Коли вже повертався, назустріч ішли три дівчини. Кажу сам до себе: «Двох знаю, а третя до болю знайома, а пригадати не можу». А погляд такий, аж щось у грудях запекло, – зізнається Василь.
Наступного дня парубок був неспокійний, не міг знайти собі місця. «Чи це, бува, не моя Іванка?» – думав. Василь поспішив у будинок, де живе Іванчина хрещена, та дівчини там уже не застав. Вона пішла на автобус: зібралася їхати додому. Хлопець побіг до зупинки, до своєї Іванки. Коли вони зустрілися поглядами, слів не потрібно було, мовчки обнялися й так простояли кілька хвилин. Після трьох місяців зустрічань пара побралася. На осінь відіграли весілля. Молоде подружжя Степанчуків переїхало жити в Демидівський район. У сім’ї народився первісточок – Максим, згодом одне за одним з перервою у два роки – синочки Ілля, Сашко та донечка Вікторія. В однокімнатній найманій квартирі ставало все тісніше, а купити омріяний будинок подружжя було не в силі. До того ж пошуки стабільної роботи лишалися безрезультатними – лише тимчасова зайнятість. Тож Василь твердо вирішив їхати на заробітки до сусідньої Польщі. Іванка, хоч і мала постійну роботу, приєдналася до коханого, бо не хотіла довгої розлуки. Дітей погодилася доглядати Іванчина мама.
Мама спостерігає з небес
Іванка й Василь їздили на сезонні заробітки чотири роки. Та востаннє з поїздки повернувся тільки чоловік.
– Ми з Іванкою їздили на клубніку до пана. Там усе було добре. Поїхали в травні 2016 року, побули тиждень, і мати подзвонила, що діти похворіли, – пригадує Василь.
Додому приїхали обоє, дітей трохи виходили, й чоловік вирішив повернутися «за копійчиною». Іванка до Польщі поїхала через тиждень. Того страшного дня в бусі були всі заробітчани з Рівненщини. Поблизу Любліна машину занесло й перекинуло. Як переповідає Василь, на той час усі були живі, та в бус на швидкості влетів джип. Саме це зіткнення і стало смертельним для чотирьох українців. Василь не приховує сліз, коли згадує момент, коли пан повідомив, що Іванка загинула в аварії.
Саша, Вікторія, Ілля та Максим гонуться до татуся
– В нас ще стільки було планів, стільки задумів. А вона так рано засвітила зіркою на небі… – каже Василь. – Від звістки про смерть лихоманило, не вірив, не розумів, що вже ніколи не пригорну до себе свою Іванцю. Хотів, щоб це була помилка, чийсь злий жарт, а моя Іванка чекала на мене вдома.
Потім були болюче впізнання тіла в морзі, тяганина з документами й повернення додому. З дітей на похоронах Іванки був тільки старший син – одинадцятирічний Максим. Згодом Василь таки наважився сказати своїм меншеньким, що мама померла, бо не мав більше сил приховувати правду. З того дня чоловікові довелося стати для дітей мамою й татом. Клопоту вистачає, бо троє хлопців уже ходять до школи, з кожним потрібно повчити уроки. Василь купив невелику квартиру, де гарно прибрано, діти причесані й усміхнені. Каже, рятує те, що допомагає родина.
– Не все відразу вдавалося, бо ж треба їсти наварити, одягнути дітей. Навіть з покупками не дуже виходило, бо дружина краще знала, що кому потрібно, а тут приходиться самому, важливо нікого не обділити, – розповідає багатодітний тато.
Найменшій Вікторії – чотири рочки. З бабусею постійно молиться за маму. Дівчинка часто згадує матусю, але вірить, що вона споглядає на них з небес.
– Мені мама снилася. Вона нове гарне плаття мені купила, – бурмотить під ніс Вікуся й ніжно обіймає татка.
Василь ледь помітно усміхається й каже:
– Іванка завжди була веселою, ніколи не гнівалася на мене чи дітей. Нам нелегко без неї, але триматися далі допомагає любов, яка досі живе.
Катерина ЛОЗИЦЬКА, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!