Бабуся Ліда часто ходить на могилу внука
Рівненщина

«Простіть мене, бабцю, за те, що загинув...»

3 березня 2017, 13:38
0
0
Сподобалось?
0

Лідія Лемещук сама ростила внука – героя АТО

Іванові Лемещуку із села Гайки Ситненські Радивилівського району доля відвела лише 21 рік життя. Зовсім мало. Але Іван жив так, ніби хотів встигнути все. Вчитися, кохати, захищати свою землю і свою родину.  Наперекір важкій долі. З шести років хлопець залишився без маминої любові та ласки. Його виховувала бабуся. Другою його сім’єю стала армія, десантна 80-а бригада. 

Мачуху мамою називав

У чепурній хатині у Гайках Ситненських усе нагадує про Івана. Посеред великої кімнати на чільному місці його фото, нагороди. Бабуся Лідія Корніївна як тільки почне говорити – відразу сльози в очах. Дві дочки і син подарували їй семеро внуків, вона має вже шість правнуків. Але Ваня для неї – особливий.

– Все говорив: «Бабулю, я вас до Львова заберу, будете мені діти глядіти». Як я тепер без нього? – плаче.

Доля із самого дитинства була немилосердною до хлопця. Перші 10 років життя – це історія втрат. Здавалось, як міг такий маленький хлопчик усе це винести і пережити? Він ще й говорити толком не навчився, коли його батьки Оксана та Михайло розлучилися. Не склалось у дорослих життя. Ще й у школу не встиг піти, як втратив найдорожчу людину – маму. Вона згоріла молодою і дуже швидко від невиліковної хвороби – лейкемії. Після неї один за одним пішли із цього життя Оксанині батьки. Добре, що у Вані була надзвичайно дружна і любляча родина з боку тата. Хлопчину оточили любов’ю і турботою. Звісно, ніхто не може замінити неньку, та все ж… На той момент батько Михайло був одружений. У тій сім’ї підростало дві донечки. Мачуха Люда прийняла чоловікового сина всім серцем.

– Вони у мене жили, Люда дуже добре до хлопця ставилася, – хвалить свою другу невістку Лідія Корніївна Лемещук. – Вона на своїх дівчат могла і крикнути, а на нього – ні-ні. Він її мамою називав. А як же діти між собою славно ладили! Особливо з меншою Миросею. Та у мого сина і тут сім’ї не склалося. Люда забрала дівчат, виїхала у Москву. Як же Ванька переживав, страждав! Здається, більше, ніж тоді, коли Оксана померла.

Всього 11 літ мав хлопчина, коли єдиною його опорою у житті лишилася бабуся, яка враз стала для нього всім – мамою, татом, дідом, братом, сестрою… У той час батько хлопця сидів у тюрмі. А Лідія Корніївна, якби могла, здається, небо для внука прихилила би. Він називав її бабулею, любив і беріг. Ще зовсім малим був, а хотів, щоб жили не гірше за інших. Усілякі глиняні кружечки на кухні, набори ложок-друшляків, ножів у спеціальній стійці – усе Ваня до хати ніс. Усе, щоб свою бабулю порадувати.

– Після дев’яти класів Ваня у Кременці у лісотехнічному коледжі вчився. Бувало, подзвонить: «Бабулю, що робите? Гній треба вивезти?» Дивлюся, а вже його друзі на дворі, прибігли помагати. Ваня попросив.  

Весілля відклали через війну

Пов’язувати своє життя з військовою службою Іван Лемещук не збирався. Після закінчення коледжу поїхав у Москву, до мами Люди. Там навіть на роботу влаштувався, але тягнуло додому. А тут повістка прийшла в армію.

– Наша родина була дуже проти того, щоб Ваня йшов служити, – пригадує його рідна тітка і хрещена мама Люда, яка якраз гостювала у рідному селі (живе у Ризі). – Тим більше, що його піклувальником була баба, вона потребувала догляду. А він вперся: піду, і все. Але піду не просто в армію, а тільки в десантники. Ну, наша бабця пішла до знайомих домовлятися. Ваню ж у десантники не брали: він був худенький, маленький. Спортом не дуже займався, тільки футбол іноді ганяв, а там мускулатури не накачаєш. Але по знайомству Ваню взяли до Львова у десантну бригаду. І коли я приїхала через рік – похресника не впізнала. В нього такі мускули стали, він так витягнувся, став мужчиною. 160 стрибків з парашутом мав! Просив у мене поради: йому пропонували підписати контракт. Я й кажу: «Як-не-як, це державна робота, якщо тобі подобається, то йди». Так він зв’язав своє життя з армією.   

Декілька годин бабуся Лідія Корніївна і тітка Люда розповідали про свого Івана. Людина прожила всього 21 рік, а скільки пам’яті по собі залишила! Сльози на очах у бабусі при спогадах, як він сюрпризом заявився додому після «дембеля» з армії: замовив, щоб знайома принесла до електрички  букет улюблених бабулиних квітів. Або як організував своїм сільським товаришам стрибки з парашутом. Як зустрічали разом Новий 2014 рік. Хрещена Люда із сім’єю якраз була в гостях. А Ваня привіз зі Львова свою кохану дівчину Галю знайомитися… Літом хотіли відгуляти весілля. Всі були такі щасливі!

Перед останнім відрядженням на схід усім залишив подарунки

Влітку 2014-го на сході України розпочалась війна. Іван Лемещук був заступником командира взводу, командиром відділення воюючої 80-ї бригади. Про його відрядження на схід рідні майже нічого не знають.

– Про війну ніколи нічого, ні словечка, – тихо мовить бабуся. – Знаємо, що багато друзів втратив. Командира Івана Пасевича, Михайла Ставського…

– Я в кінці червня прилітала в Україну, – підхоплює тітка Люда. – Він дзвонив зі Львова: «Хресно, тут у товариша ногу відірвало… Можливо, допоможете, у нас є літак, треба лікаря знайти, кажуть, що можна протягом 36 годин пришити». Я працюю в медицині й кажу: «Вань, це ж інша держава, поки дозволи отримаєш… А ногу можна протягом 12 годин пришивати». Завжди думав про інших. Його хресний Андрій говорив мені, що якось Ваня подзвонив: «Тримайте кулаки, моліться, щоб ми вийшли». Кажуть, що вони тоді з Луганського аеропорту виходили. 

В кінці серпня Іван востаннє приїхав у рідні Гайки Ситненські. Привіз подарунки всім сусідам. Котрась жіночка заплакала, а він: «Не плачте, побачите, ми повернемося героями». А ще підготував останній сюрприз для своєї бабулі: 22 серпня на день народження Лідія Корніївна отримала через Ваніного однокласника подарунок – гроші на нову пральну машину. Навіть на війні хлопець був дуже уважним до найріднішої людини.

Іван Лемещук загинув 5 вересня 2014 року, за годину до початку так званого перемир’я. Тоді терористи на Луганщині влаштували засідку батальйону «Айдар», їм на допомогу поспішили десантники 80-ї бригади. Як розповідав Ванін однополчанин, 21-річний хлопець у тому бою зайняв позицію під танком і став відстрілюватися. Але ворожий снаряд вцілив у танк…

Приходить у сни і каже, що живий

«Коханий! Як мені важко без тебе, не можу змиритися з тим, що тебе немає поряд, уже ніколи не подзвониш і не скажеш: «Моя принцеса, моя кохана…» Ти був для мене усім! Як я тебе кохаю, Ваню, ти кохання мого життя, ти найсвітліше, що було в моєму житті, я завжди тебе кохатиму, і ми завжди будемо разом!!!» – у розпачі через декілька годин після бою напише на своїй сторінці його кохана Галя.

Бабуся Ліда взагалі мало пам’ятає ті дні – тоді ніби час зупинився. І вона чекала свого любого внука, який навіки мав приїхати додому.

– Разом з ним загинули із сусіднього села Бригадирівки Іван Сова і Толік Гаврилюк з Корця. Ще 5 вересня нам подзвонили, що Ваня... – сльози застрягли у горлі бабусі Ліди. – Не повірила, стала набирати Ваню, виклик ішов, а трубку ніхто не піднімав. Так хотілося почути його голос, щоб сказав, що то була помилка… Нам привезли його аж 11-го числа. Сову, Толіка відразу поховали. А нашого чого так довго? Там жінка була з бригади зі Львова, подзвонила нам і сказала, що будуть хоронити у напівзакритій труні, бо ноги крепко перебиті… А гроб був закритий повністю…

Зі всіх усюд з’їжджались у Гайки Ситненські Ванині родичі – хрещена з Риги, названа мама із сестрою з Москви, його кохана дівчина Галя. Жорстока доля розпорядилася так, що Ваню хоронили у день її народження. Їхня спільна подруга Лєна Пасевич привезла останній подарунок від коханого – великий оберемок білих троянд. Це Ваня, від’їжджаючи на війну, попросив обов’язково привітати від нього Галюню.

– Знаєте, а я не вірю, що Ваня мертвий, – стиха промовляє Лідія Корніївна. – Дуже багато різних нестиковок. Зверталася до екстрасенсів, усі кажуть, що не бачать його серед мертвих. І сниться він усім. От недавно внучці Насті, своїй сестрі, наснився. Каже: «Забери мене звідси». Вона подумала, що то її дядько, який недавно помер, і відповідає: «Павлік, ти казав, що тобі там добре, нащо тебе забирати?» – «То не Павлік, то я, Ваня». І назвав адресу – «Владикавказ, вулиця Бакинська». Пробили по Інтернету – є така адреса в Осетії. А я скільки не просила – хоч би разочок прийшов до мене у сон, щоби хоч слівце мовити…

Рідні живуть надією на диво: їхній Ваня ж був таким пробивним, раптом він і смерть зумів перехитрити і зараз у полоні. Два роки не ставили на могилі пам’ятник. Та все ж вирішили, що по-християнськи треба зробити. І зараз на могилках серед інших виділяється великий козацький хрест.

***

Біля кладовища у селі Ситне часто зупиняються машини, з них виходять військові та мовчки йдуть на могилу. Це Іванові друзі не забувають його. Приїжджає й Галя, привозить квіти і запалює лампадки. 

Наталка СЛЮСАР, Рівненська область

 

Земляку Іванові ЛЕМЕЩУКУ присвячується 

Простіть мене, бабцю, за те, що загинув, 
Коли захищав рідну землю свою.
Тепер рідний край я навіки покинув
В жорстокім, безглуздім, страшеннім бою.
         Простіть мене, рідні, що ріс сиротою,
         Не знав я від мами любові й тепла.
         Давно її смерть забрала з собою,
         Вона ж така добра у мене була.
Простіть мене й друзі за те, що лишаю
Лиш пам’ять про моє недовге життя.
Не вірте, що я вас навік покидаю,
Я з неба молитимусь за вас й майбуття.
         Прости й ти, кохана, що нам не судилось
         Любити і жити у парі удвох.
         Не плач більш за мною, а тільки молися,
         Хай щастя і долю дає тобі Бог.
Моліться всі люди, у Бога просіте,
Щоб Він полюбив Україну мою.
Щоб ворог жорстокий її вже покинув,
І хай більш не гинуть солдати в бою.

11.09.2014 р.
Хомяк Р., с. Крупець

 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися