Рівненщина

Жителі Залізниці не дозволили зруйнувати могилу 32 невідомих повстанців

5 липня 2017, 16:00
0
0
Сподобалось?
0

Нещодавно довелося побувати на батьківщині Героя України, легендарного спецпризначенця «Сумрака», захисника Савур-могили Ігоря Гордійчука. Село Залізниця, що в Корецькому районі на Рівненщині, ніби геть звичайне, але й особливе водночас. Насамперед – характером залізним. Недарма воно назву таку має. Навіть у радянські часи його мешканці стали на захист повстанської могили і за свої гроші встановили на ній пам’ятник…

Матері вбитих таємно приїздили в село

Цей скромний пам’ятник стоїть на підвищенні обіч дороги, що веде від За­лізниці до сусіднього Харалуга. На ньому два написи: перший датований 1989 роком, другий разом із тризубом та Божою Матінкою вибитий уже в часи незалежності. І більше нічого, крім вишитого рушника і скромних квітів. Тим, що ця могила «на горбах» збереглася до наших днів, треба завдячувати мужнім мешканцям Залізниці. Мама Ігоря Гордійчука Софія Родіонівна була тоді сільською головихою і носила якраз під серцем свого Ігорка, коли через їхнє село почали прокладати дорогу. Згідно з проектом, асфальтівка мала проходити краєм лісу саме там, де з часів війни люди потайки доглядали повстанську могилу. Було це у 1972 році, коли навіть за слова «УПА» чи «повстанець» можна було загриміти до білих ведмедів. Та залізницькі селяни нічого не побоялися…

– Жінки прийшли в сільраду і сказали: «Не дамо там копати! Ляжемо під екскаватор, що хочте робіте!» Я поїхала в ра­йон. У райвиконкомі  розказала, як люди настроєні. Кажу, робіть щось, невже не можна ту дорогу пустити трохи вбік? – згадує ті події 44-річної давності Софія Гордійчук. – Мене заспокоїли, пообіцяли питання вирішити позитивно, вам, мовляв, відмовляти не можна.

І будівельники таки відступили убік і могили не зачепили, хоча могли закатати в асфальт, і сліду не залишилося б. А невдовзі у пані Софії народився її Ігор, якому через сорок два роки теж доведеться   проливати кров за Україну, вже на українському Донбасі…

– Ви не думаєте, що ваш син, може, тому і вижив у пеклі страшного 2014-го, що ви з односельчанами не дозволили здійснити наругу над могилами тих невідомих хлопців, які склали свої голови за Україну?

– Думала, і не раз. Як  то  страшно… Я не місцева, а люди розповідали про тих побитих хлопчиків. Вони ніби з Терно­пільщини були. Матері деяких з них у радянські часи таємно приїздили у село, щоби піти на могилку, якусь квіточку посадити. Селилися на квартиру в когось із самотніх жіночок, щоб ніхто нічого не взнав. Повмирали вже ті люди… Хрест там хтось увесь час ставив, а його зрізали. Вночі поставлять – уранці зріжуть. А потім, уже наприкінці 80-х, наші люди настояли, що на тій могилі має пам’ятник бути. Знову ми їдемо в район, а там кажуть: «Проводьте в селі опитування. Якщо більшість проголосує за пам’ятник, тоді поставите, а ні – значить ні». То вже були часи горбачовської відлиги. І ми провели місцевий референдум. Більшість була «за».

Випадок справді унікальний. Гроші на монумент повстанцям вираховували із зарплати колгоспників. Найбільше переймався голова колгоспу, який весь час повторював: «Добре подумайте, кому пам’ятник будете ставити». Та залізничан уже було не спинити. І в 1989 році на могилі виріс бетонний надгробок. Зрозуміло, написати правду, хто ж лежить у цій могилі, тоді не могли. Вже в часи незалежності з’явився новий напис і тризуб.

Дівчата накривали очі вишитими рушниками

Про той бій 9 квітня 1944 року ще пам’ятає кілька найстаріших мешканців Залізниці. 91-річна Любов Степанівна Яремчук розповіла, як усе було:

– То була сотня на рейді. Ніби з Тернопільщини йшла. Три дні не спали, не їли і в нашому селі мали перепочити. Заходять, а тут уже большевики квартируються. Стрілянина зчинилася страшна. Ми в льосі спочатку ховалися, потім ви­лізли. А їх по селу лежить побитих… Сотенного куля дістала через хату від нас. Лежав біля колодязя поранений, геть молодий хлопчина. Сусідка ще напувала його, бо все пити просив. Сумка коло нього була і рушник вишитий, що дівчина в дорогу дала. Большевичка-жінка до нього підійшла: «Вставай, бандит!» Він ще припіднявся трохи, а вона йому в спину стрельнула. Боже, такі всі хлопці молоді, красиві… І чого вони такі гарні були? Ще до бою чула, як тітка одна бідкалась: «Ой діточки, що ви собі думаєте? Переб’ють вас усіх. Народ наш такий зрадливий, продадуть…» Один з них каже: «Тьотю, не кажіть так. Народ у нас хороший, тільки поневолений весь час. Ми вийдемо ще на свою дорогу». Частині сотні вдалося вирватися із села, пішли на Харалуг. Але там їх теж ждали большевики і добили. Ще сміття сипали на тому місці, де їх поховали. У нас люди назбирали по селу  тридцять два  вбитих. На кладовищі ховати не дали, звичайно, але в урочищі «на горах», як у нас кажуть, потім усе-таки дозволили…

Люди позносили з дому хто рядна, хто сіна, дощок. Викопали здоровенну яму, дошками застелили. Дівчина Міля Гаврилюк, яка санітаркою в УПА була, тих хлопчиків обмивала сльозами, наряджала, кров з лиця змивала. Дівчата позносили рушники, очі ними накривали. Клали по вісім чоловік у чотири рядочки, і так, щоб верхні голови нижніх не заступали. А впоперек у ногах поклали ще й червоноармійця. Чогось більшовики його не забрали. Так що їх там не 32, а 33 лежить.

Багато залізницьких хлопців теж пішло у ліси воювати за Україну, людей  з  тридцять. Орга­нізували їх, за словами баби Люби, дячкові хлопці Віталій і Ростик. Їхня хатина невеличка стояла неподалік сусіднього села Харалуг. І майже всі згинули через зраду, бо НКВС там добряче попрацювало. До 1947 року всі криївки було викрито. Хтось дострілився, когось живим узяли, практично ніхто не вижив.

І брат баби Люби Гриць Голубнюк, який мав тоді 22 роки, теж був у повстанцях. Коли криївку викрили, він дострілився, щоб не потрапити в руки енкаведистів, трохи не добігши до рятівного лісу. Якби не мати – не було б і могилки братової. Мама разом із ще кількома матерями загиблих хлопців із сусіднього села Коловерти поїхали кіньми у Межирічі викрадати тіла своїх дітей. Там було НКВС, і туди звозили після облав усіх убитих, щоб потім зарити десь, як собак. Коли жінки  приїхали в Межирічі, то синів своїх не знайшли: хлопці з Харалуга вже їх викрали.

– Хлопці казали, хай лежать тут, ми їх поховали, як годиться. Ні, захотіли забрати додому. Розкопали могилу, поклали на підводу і повезли. А їхати треба, тільки коли темно, бо на світанку облави починаються. Поїхали в об’їзд за багато кілометрів, щоб нікому на очі не потрапити. Проїжджають якесь село – а тут облава. Вони з пенду заїжджають у перший-ліпший двір, а там купа гною лежить. Накидали той гній на підводу з тілами і так цілий день простояли, поки не смеркнеться. Вночі приїхали в село і поклали брата в клуні мєстного активіста, бо в нього ніхто шукати не додумається. А донести не сміє, бо наших хлопців боїться. Зібрали бігом родину, помили, нарядили Гришу. Ще й сорочку навиворіт оділи. Його друзі-повстанці прийшли попрощатись. І поки не світало, відвезли на кладовище, поховали. Так і лежить наш Гриць у себе вдома, а не десь у рівчаку… – вицвілі й невидющі очі баби Люби стали вологими від важких споминів.

Тепер знову ховають наших хлопців, і серце старенької розривається від болю.

Ніна РОМАНЮК, Рівненська область 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися