Антон ОЛІЙНИК на своїй рідній землі
Рівненщина

Останнього ОУНівця спинила лиш куля

31 серпня 2017, 23:46
0
-1
Сподобалось?
-1

Присуджена замість 33 років ув’язнення

50 років тому в Радянській Україні стався безпрецедентний випадок – як для юриспруденції самої республіки, так і загалом усього світу. Його суть в тому, що Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення судити людину не за чинним законодавством, а за тим, яке діяло ще у сорокарічній давності, тобто у 1927 році. Різниця полягала у найвищій мірі покарання. На 1967 рік це було 25 років тюремного ув’язнення. На 1927 рік – розстріл. Цей вирок стосувався Антона Олійника.

***

12 томів кримінальної справи, і в кожному томі – від 311 до 628 сторінок. Саме таке «досьє» збереглося в архіві Служби безпеки України на злісного ворога України, як називали Антона Олійника. Завдяки прийнятому декомунізаційному закону ця справа із таємної перейшла в статус доступної. І наразі вона – як один із найбільш показних доказів того, яким незборимим для тоталітарної системи був дух українського патріотизму. Супроти нього в комуністів навіть у мирний час залишалася лиш одна протидія – куля.

***

Антон Олійник народився на хуторі Березина нині Березнівського району в сім’ї хлібороба, простого сільського орача, як він сам зазначав. Батько бачив у синові продовжувача його справи, натомість сам Антон мріяв про науку. До неї він мав гарні вроджені здібності. Та й у дитинстві та юності хлопець неабияк тягнувся до книжки. Змінила його світогляд Друга світова війна. В її роки він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох затятих ворогів – нацистів та більшовиків. Саме задля боротьби проти них вступає в ОУН. Був провідником юнацької сітки ОУН, охоронцем районного провідника, документалістом ра­йонного проводу ОУН. Не припинив підпільної діяльності й після закінчення війни. Фактично до 1947 року проводив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених оунівських осередків…

***

Фатальним для Антона Олійника став 1947 рік. Під повстанців замаскувалися радянські «стрибки» і випитали в Олійника, чим він дише. А подих у нього був антирадян­ський. Наостанок повідав, що, коли його розстріляють, його кров залишиться чистою перед тими, хто бажає Україні добра і волі. Усього цього виявилося вдосталь, щоб розпочати проти Олійника кримінальну справу. Тим паче, що при арешті оунівця було вилучено зброю (гвинтівку, 49 патронів, гранату Ф-1, пістолет ТТ), листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну.

***

Присуд радянської влади на той час був максимальним – 25 років тюремного ув’язнення. Тим паче, що на Олійника «повісили» цілу низку вбивств радянських активістів, керівників району. Від участі в ОУН він не відмовлявся, а от убивств не признав навіть тоді, коли йому загрожував розстріл.

Відбувати покарання «Індусу» (це було його оунівське псевдо) довелося спочатку в Мордовії. Але не пройшло й півроку, як в’язень зі спільниками наважується на втечу з табору у вагонетці, присипаній торфом. Загалом це був добре продуманий вчинок. Так що охорона лише на третій день помітила, що на торфовиську не вистачає ув’язнених робітників. Пошук зниклих став усесоюзним пошуком. На нього було кинуто значні сили, і вже на сьомий день нишпорки рапортували, що затримали в лісі Антона Олійника.

За спробу втечі суд добавив йому ще два роки ув’язнення.

***

Другий раз Антону Олійнику вдалося вирватися на волю у 1954 році. Тоді в’язень зробив 13-метровий підкоп. У його спорядженні не було лопати чи ножа. Лишень ложка. Але й таким чином він протягом декількох місяців виколупував землю, приховував її і зрештою добрався до місцини поза тюрмою. А далі – форсування річки на човні, який йому підготували доброзичливці, і довга-предовга дорога додому. Цікаво, що мати, коли Антон зайшов до рідної домівки, спочатку не впізнала сина. Він важив тоді всього 47 кілограмів – від перенесеної тюремної тяжби.

Два місяці Антон Олійник потайки набирався сили у рідній домівці. А потім виробив план подальших дій – налагодити зв’язок з групою його повстан­ського побратима «Шуляка», яка, на його переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Зрештою він так і не вийшов на зв’язок із повстанськими підпільниками – завадили емгебісти, які ретельно переслідували втікача.

***

Третя втеча Антона Олійника була із «Володимирського централу», в якому він, до речі, зарекомендував себе одним із найбільш дисциплінованих та ерудованих в’язнів. Був найактивнішим читачем тамтешньої бібліотеки. Щоправда, студіювати довелося в основному марксистсько-ленінських пропагандистів, але, як одного разу зізнався Антон, йому трапився воістину національний шедевр. Це книжка Дмитра Донцова «Дух нашої давнини». Яким чином вона опинилася в тюремній бібліотеці – не відомо. Може, випадково, може, спеціально. Але те, що вона справила на читача Антона Олійника величезний вплив, – факт незаперечний. Відразу ж після прочитання «Духу…» Олійник ділиться своїми враженнями з іншим в’язнем, Романом Семенюком. Й обидва вирішують будь-що вирватися з табірних лабетів і продовжити боротьбу за Україну. Це, врешті, їм вдається – 12 серпня 1965 року втечею із особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг». Цього разу втікачам довелося форсувати річку шириною півкілометра. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, табірники затамували свій подих і перебували у водяній глибині понад п’ять хвилин. Тим часом емгебісти, які переслідували оунівців, подумали, що вцілили у втікачів.

***

Вирвавшись із неволі, втікачі подалися в Україну. Першим чином вони заповзялися відвідати найбільші українські святині. Відтак побували на могилі Тараса Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на «Козацьких могилах» у селі Пляшева… А також у родинах тих націоналістів, хто разом із ними сиділи в тюрмі. Закінчилося їхнє втікацтво на малій батьківщині Романа Семенюка – у Сокальському районі на Львівщині. Там нездоланні оунівці облаштували бункер, де сховалися від радянської влади і звідкіля почали вести підпільну боротьбу. Надрукували, зокрема, тисячу листівок про істинну сутність комуністичної влади. Під час поширення цих листівок Антона Олійника знову арештовують. А затим знову йому до основного тюремного строку приплюсовують ще п’ять років неволі.

***

Реально у темниці Антон Олійник відсидів 18 років. Залишалося ще 15. Розуміючи, що надалі вирватися з тюремних лабетів – справа фактично нездійсненна, він усе-таки хапається за останню рятівну надію. Пише лист на ім’я тодішнього секретаря ЦК Компартії Микити Хрущова з проханням про помилування. Але в цьому листі не відрікається від своїх діянь та помислів щодо вільної України. Ось окремі з них: «За роки перебування в тюрмі закам’яніли усі мої почуття вільної людини. Більше того, мені здається, що нині з таким почуттям живуть усі люди в Україні»; «Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну. Але пам’ятайте: настане такий час, коли ніхто не сидітиме за те, що я сиджу»; «Ви засудили мене до розстрілу, змінивши при цьому закон. Світ ще не бачив такого прецеденту. Значить, або ви мене боїтеся, або я найбільший для України ворог. Тільки при цьому ви не пояснюєте, що я недоброго зробив для України».

***

Хтозна, чи дійшов цей лист до Микити Хрущова, який, попри свої комуністичні погляди, все-таки був українським прихильником. Радше ні, ніж так. А тим часом над Антоном Олійником українська тодішня влада вчинила справжній самосуд. За постановою Верховної ради України, яку підписали Підгорний та Георгадзе, Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу. На оголошення вироку обвинуваченого не покликали. Натомість запросили представників газети «Червоний прапор», Костопільської та Березнівської райгазет, аби ті виклали суть справи щодо «злісного ворога Радянського Союзу». Вони написали так, як написали. Точніше – під компартійну диктовку. І при цьому ж, звісно, не згадали останніх миттєвостей життя Антона Олійника. Зокрема, як перед самим розстрілом до камери, в якій Антон сидів, до речі, разом із відомим українським політв’язнем Юрієм Шухевичем, зайшов майор-емгебіст і заявив: «Ну що, Олійник… Тепер Україна зекономить на тобі два мільйони рублів». З’ясовується: такими були витрати, коли Олійника під час його третьої втечі оголосили у всесоюзний розшук.

***

Антона Олійника розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила – наразі не відомо. Пам’ять про нього теж не вельми відповідає справедливості. Принаймні родина Олійника не збереглася. У повоєнний час померли його батьки. Сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, канула у невідомість, так і не дочекавшись цієї реабілітації. На батьківщині Антона Олійника – жодної меморіальної дошки на його честь. А треба було б… Водночас в історії України Антон Олійник залишається тим, хто воістину поклав своє життя на плаху за її існування...

Сергій НОВАК, Рівненська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися