Мешканці сіл Іванчі і Полиці Володимирецького району десятиліттями переказували один одному історію про могилу воїнів УПА, яка була залита асфальтом біля адмінприміщення рафалівського кар’єру. І от через 75 років бетон знятий.
Знайшов поховання рідного дядька
Археологи пошукового підприємства «Доля» побачили страшну картину: 14 останків тіл, складені у ящики. У двох з них лежать по два і три тіла. При радянській владі навіть пошепки боялися казати, що чийсь родич був у бандерівцях. У це важко повірити, але й при Україні питання розкопок довгі роки не вирішувалось.
– Ще у 1992-му під час земляних робіт для встановлення тимчасової підстанції я викопав на поверхню кістки руки, ноги та череп. Про знайдене одразу ж повідомив кому слід. Але мені сказали: «Закопай і забудь», – згадує житель села Іванчі Микола Стельмах. – Я, звісно, закопав. А от забути…
Що мав відчувати чоловік, який знав, що на тому місці поховані кістки його рідного дядька Василя? Про нього у сім’ї Стельмахів майже нічого не говорили. Просто не було кому, каже Микола Володимирович. Адже дід з бабою померли молодими. Рано пішов у засвіти і його батько.
– Пам’ятаю тільки, як тітка, батькова сестра, розказувала, що прийшли до хати хлопці з лісу і сказали, що коли Василь з ними не піде, то розстріляють всю сім’ю, – ото й усе, що відомо Миколі Стельмаху. – І вже потім говорили, що дядько загинув у бою і його поховали у братській могилі. Якби тоді, у 1992-му, її розкопали, може, сьогодні й більше знали би про тих хлопців. Бо ще живі були люди, які пам’ятали ті події, їхні брати, сестри. А так вони уже повмирали, і розповісти немає кому.
Рушники на хресті
Хто зна, чи відбулися б і нині розкопки, якби не депутат Володимирецької районної ради Олександр Бобрик. Майже два десятки літ він розпитував старожилів про події тих років, а останні 10 літ добивався пошукових робіт.
– Це ж ненормально, що по їхніх тілах їздили вантажівки, – емоційно каже Олександр Онуфрійович. – Сьогодні можна допустити, що це поховання 1944 року. На його початку Володимирецький район був звільнений від німців. Слідом за Червоною армією прийшли загони НКВС, які «зачищали» територію.
Люди розповідали, що на Великдень чекісти у Полицях та Іванчах провели каральну операцію. Був бій, з нього на двох чи трьох підводах привезли тіла убитих повстанців. Є версія, що більшість з них місцеві. Декого вночі родичі позабирали і похоронили. А тих, хто залишився, поклали у ящики і поховали у братській могилі. Як ми її розкопали, то побачили, що всі – молоді чоловіки, у кістках видно дірки від куль.
Олександр Бобрик упевнений, що у братській могилі тіла хлопців, вбитих саме у 44-му році. Бо тоді ще комуняцька влада дозволяла ховати хоч у поспіхом збитих трунах і ящиках. Після перемоги над німцями усе змінилося: тіла вбитих демонстративно возили селами і дивилися, чи, бува, хто не впізнає своїх. І не дай Бог було матері закричати над тілом вбитого сина – сім’ю зразу відправляли у Сибір. Після кількаденних знущань над вбитим хлопцем його тіло закопували десь серед лісу, щоб ніхто не знав.
– Старожили розповідали, що коли похоронили вбитих упівців, то на цьому місці поставили хрести. Совєти наказали їх зрізати, – розповів Олександр Онуфрійович.
А Микола Стельмах додав, що хрест усі роки радянської влади стояв неподалік. І на ньому місцеві люди постійно поновлювали рушники. Значить, все ж пам’ятали тих, про кого боялися говорити.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!