Олександр Коцюбайло із села Мульчиці Володимирецького району перший у своєму роду столярів став виготовляти не звичайні дерев’яні речі (двері, вікна тощо), а різьблені іконостаси. Сталося це після складної операції на серці.
Олександр змолоду хворіє. Серйозні ускладнення на серце дав грип, яким перехворів у 15 років. А вже у 19 лікарі категорично сказали: хочеш жити, роби операцію.
– У 1992-му в інституті Амосова міняли клапан. Життя врятували, але заборонили будь-які фізичні навантаження. А як у селі з цим жити? Ні дров не нарубати, ні гною викинути, ні поля зорати, – міркує Олександр. – От і взявся до різьби, щоб хоч чимось зайнятися. Я ж столяр потомственний. У мене і прадід, і дід, і батько займалися цим ремеслом.
Спочатку робив рамки, карнизи. А потім став думати, що Бог же для чогось мене зберіг на цьому світі. Став майструвати церковне начиння.
Розпочинав Олександр Коцюбайло з виготовлення жертовників, кіотів, престолів. З часом захотів робити щось складніше.
– Перший свій іконостас я вирізьбив десь у 1995 році для церкви села Зелене нашого району, – згадує чоловік. – Ця справа дуже делікатна, на неї йде багато часу і зусиль. Усе треба робити вручну, згідно з церковними канонами. Макети, різьбу розробляв сам. Тільки що ікони не писав. За зразок брав каталоги із Софрино. Це російське підприємство з виробництва церковного начиння. Перш ніж приступити до роботи, промовляв тричі «Вірую». Ніколи у православні свята не брався за інструмент. Найкраще для іконостасів підходить липа. Спеціально з Житомирщини мені привозили столітні дерева. Вони м’які, як вата, і легко ріжуться. Молоді ж дерева не підходять, бо тверді.
Іконостаси Олександра Коцюбайла відрізнялися пишністю убранства. Усі образи на ньому були в кіотах. Кожен – оригінальний і неповторний. Збирав їх майстер без жодного гвіздка. Нині Олександр не може уже й порахувати, скільки виготовив іконостасів. Замовлення надходили з Волині, Рівненщини, Житомирщини. Черга була на два роки вперед. Займався б і далі цією справою, але підвело здоров’я.
Майже три роки пан Олександр не працює за столярним станком.
– Зараз я сторож домашнього господарства, – гірко всміхається. – А ще допомагаю батюшці нашого Покровського храму, бо вже багато літ є старостою.
Роботи мульчицького майстра нині можна побачити тільки у церквах. Коли запитала, чи має фотографії виготовлених іконостасів, то з жалем відповів, що всі були на комп’ютері, але пропали через поломку.
Ще Олександр Коцюбайло жалкує, що нікому не передав це мистецтво. Син Валерій більше цікавиться технікою.
Художній талант батька передався доньці Нелі. Вона уже з 15 років допомагала йому у майстерні шліфувати деталі і покривати їх позолотою. Але, як каже майстер, виготовлення іконостасів – не жіноча справа. Тож побажаймо здоров’я майстру з Полісся, щоб зміг знайти собі достойних учнів і передати їм свої вміння.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!