Осиротіло стоїть у Кураші Дубровицького району хата Степана Бакунця. Старий повстанець помер цьогоріч 3 січня, на 95-му році життя. Над домом майорить жовто-блакитний прапор. Дід Степан став справжньою легендою ще за життя. Адже тільки коли Україна здобула незалежність, сусіди з подивом дізналися, що насправді його звуть Олександр Шмалюх.
Степаном назвався на честь Бандери
Дід Степан (бо справжнім ім’ям його так ніхто і не називав) був родом із села Тинне Сарненського району. Коли його хотіли забрати на роботу до Німеччини, втік і ховався на батьківському хуторі.
- У листопаді 1942-го прийшов до нас незнайомець, приніс «Кобзаря» та кілька журналів, - розповідав журналістам дід Степан. - То був товариш і земляк Степана Бандери - Григорій Перегіняк. Пізніш приїхало чоловік тридцять, зайняли дві кімнати. Там 40 днів проходили вишколи для членів Організації українських націоналістів (ОУН). П’ять учителів викладали їм мову й історію. Ми з братами вечорами теж до них приєднувалися.
Уже на початку січня 1943 року Лекса Шмалюх став стрільцем з псевдо «Качан». Разом з повстанцями брав участь у визволенні Володимирця, відбивав у німців худобу, звільняв молодь, яку вивозили до Німеччини, знешкодив каральну команду, що їхала палити село Чудель Сарненського району. А перед Великоднем біля села Рудня Рокитнівського району 950 українських повстанців прийняли бій проти трьох тисяч енкаведистів.
– Вісім годин тривав бій. Наших дев’ятеро загинули, а вони своїх підводами кілька днів вивозили. Сам Хрущов наказав «унічтожить нашу групіровку».
Українські вояки після бою якраз проходили біля Тинного. Юнак попросився у командира відвідати рідних. Тільки-но відчинив сінешні двері, побачив наставлені на себе дула автоматів. «Я тут коня шукаю, не бачили?» - зробив вигляд, що випадково забрів до чужих людей. «А ти хто такий будеш?» - запитали. «Бакунець Степан», - випалив. Степаном назвався на честь Бандери, а Бакунцем, бо прізвище у Тинному було поширене. По батькові не змінив - Сидорович. З цим ім’ям чоловік прожив решту життя.
Та це не врятувало молодого хлопця від заслання. Спочатку був Казахстан, де з трьох тисяч в’язнів вижили тільки 27. З бараків по декілька днів мертвих не виносили, аби забирати їхню пайку хліба. Потім - Колима, де працював на золотому руднику без вихідних. Як викопував більший злиток золота, то викидав подалі, за сопку. Щоб комуністам не дістався. Так припас на чорний день трохи золота - кілограмів вісім. Та хтось підказав, щоб не здумав везти, бо ще на років 10 загримить. То віддав золото 13-річному хлопцеві з Тернопільщини, який приїхав з геологами. За два роки випадково зустрівся з ним. Він одразу побіг до магазину. Приніс пляшку спирту й жменю шоколадних цукерок.
Дружили з людьми, які на них «стукали»
У холоді і голоді Степан Бакунець зустрів кохання - зв’язкову УПА Ганну Корень із сусіднього Дубровицького району. У 1956-му молодій сім’ї дозволили виїхати з Колими. І вони з маленькою донечкою Надією поїхали до Степанових батьків у Тинне, хотіли осісти тут, повернути прізвище Шмалюх. Та у сільській раді реєструвати їх відмовилися. Мовляв, Олександр Шмалюх пропав безвісти, знову на Сибір хочеш? Тож приїхали на батьківщину Ганни, у село Кураш. Тут осіли, народили ще сина (він помер молодим) і дочку Галину.
– Не раз чула, як люди запитували: «То Лексова дочка?» Ще тоді думала, чого вони тата так кличуть, адже він Степан? - поділилася своїми дитячими спогадами Галина Степанівна. - Я вчилася в класі восьмому, коли батьки розказали, за що у Сибіру були, що у мене прізвище інше. То був рік 1976-й. Вони якраз прапор синьо-жовтий шили з простенького ситцю. Тризуб малювали на ньому по пам’яті, призабули, як він виглядає. Потім мати ще вишила його. Прапор цей батьки ховали, діставали зрідка лише на їм відомі пам’ятні дати. Вони крилися, бо у селі були люди, які за ними стежили. Тато й мама знали, хто вони, і навіть з ними дружили.
Прапор Степан Бакунець дістав, коли їздив на перші з’їзди Руху. З ним він стояв у січні 1990 року на першому Ланцюгу Злуки. Зараз цей стяг зберігається в сусідньому селі Орв’яниця в музеї.
- Коли Україна здобула незалежність, у батька була думка повернути своє справжнє ім’я, - ділиться його донька Галина. - Та спочатку мама померла, потім інші клопоти обсіли. Так ми залишилися Степанівнами, а тато помер під прізвищем Бакунець.
До речі, він створив проєкт невеличкої гідроелектростанції на річці Горинь. З ним, старим чоловіком з трьома класами польської школи, радилися спеціалісти з Рівненського водного інституту, нині доробляють його проєкт.
До кінця своїх днів Степан Сидорович жив з думками про Україну. Він доглядав у Кураші поховання 14 вбитих побратимів. Щороку їздив у Висоцьк на могилу свого командира - Григорія Перегіняка-«Коробки». У лютому 2019-го сказав пророчі слова про те, що приїхав сюди востаннє. Очевидно, передчував свою смерть. Виготовив залізний хрест з прикріпленою до нього кам’яною табличкою з написом: «Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну. І все життя їй подарив». 3 січня 2020 року серце патріота зупинилося. У могилу труну зі Степаном Бакунцем опускали під звуки гімну України.
- Батько був надзвичайно щасливий, коли у 2019 році президент Порошенко нагородив його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, - сказала Галина Степанівна. - Казав, що нарешті дождався визнання від української держави. А серед його останніх слів були такі: «Я гордий сам собою, бо ні при якій владі не зрадив собі».
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!