Син поляка та українки Цезар-Збігнєв у шість літ став В’ячеславом і залишився без батька. Драматична історія 84-річного жителя села Вовковиї Демидівської громади Дубенського району В’ячеслава Януша показує, як війна калічила долі, руйнувала родини.
Перевозив човном втікачів, а на березі вбивав
– Моя мама – проста селянка Оксана Марушкевич із Вовковиїв, а батько – з мадярсько-польської родини – Франц Януш із міста Томашув-Любельський Люблінського воєводства. Тато був польським офіцером. Коли наші землі увійшли до складу Речі Посполитої, то його призначили начальником пошти у Вовковиях. Тут він зустрів маму і закохався. Вони побралися, і в 1937 році народився я, – розпочинає нашу розмову пан В’ячеслав.
Оскільки батько був католиком, то немовля похрестили у місцевому костелі. Хлопчика сільський поштмейстер назвав гонорово – Цезар-Збігнєв. З цим іменем він жив до літа 1943 року.
У часи нацистської окупації у тутешніх краях не було німецької влади, а селом керувала боївка повстанців. Ними командував Федько Озірковський. Якраз розпочалося українсько-польське протистояння. Змішані сім’ї опинилися у драматичній ситуації.
– Мамина рідна сестра – моя тітка Ольга – стала у Вовковиях станичною, – продовжує згадувати пан Януш. – До неї часто заходили повстанці. Якось провідник Федько попередив її: «За тиждень всі поляки повинні виїхати з села на батьківщину. Такий упівці отримали наказ. Скажи Оксені, щоб негайно похрестила малого Цезаря в українській церкві. А Франц нехай втікає до родини в Польщу, поки все заспокоїться». Уявіть, навіть у такі нелюдяні часи були сміливці, котрі допомагали односельчанам, незважаючи на національність. Я добре пам’ятаю той вечір, коли мама мене взяла за руку й повела до місцевого старенького священника. Тому я двічі хрещений – крім костелу, ще і в православному храмі – назвали мене В’ячеславом.
А батько відправився у Радивилів до другої маминої сестри Надії, щоб звідси перебратися до рідні. Її чоловік Леонід знайшов якось селянина, котрий за плату переправляв втікачів через річку Стир, бо всі мости контролювалися німцями. Це вже згодом з’ясувалося, що то був бандит і грабіжник. Він перевозив човном людей, а на протилежному березі вбивав. Того разу разом з Францом Янушем переправлялися торговець і вчитель. Вони не встигли вилізти з човна, як перевізник витягнув автомата і став їх розстрілювати.
– Крамаря забив, а батькові прострелив груди, – розповідає пан В’ячеслав. – Добре, що вчитель мав пістолета. Це їх врятувало, він вихопив зброю і застрелив бандита. Поранений тато три місяці лікувався у Берестечку, а ми ж нічого не знали. За ним приїхав рідний брат Янек і забрав у місто Томашув-Любельський. Наступного літа батько помер. Йому було тільки 34 роки. Так і не зміг оклигати від поранення. Про це ми дізналися вже після війни, аж у 1948-му, коли у село якимось дивом прийшов лист від татових родичів з Польщі.
Як телиця допомогла закінчити школу
– Мама Оксеня була вправною швачкою і так заробляла на харчі. А жили ми разом з бабою і дідом в одній хаті. Я закінчив сім класів, а щоб навчатися у восьмому, то треба було заплатити великі гроші – 80 карбованців за рік. Тоді запровадили такий закон. А де взяти вдові таку суму? Мама плаче, а дід Степан завів на базар телицю і продав: «Оксеню, візьми гроші й занеси у школу, твій син має вчитися!» Отак я здобув середню освіту. Це в бідові післявоєнні роки. Ніколи не забуду той мудрий вчинок діда, – пригадуючи цей зворушливий момент, господар витирає сльози.
В’ячеслав Януш після технічного училища зв’язку працював електромонтером на Куйбишівській ГЕС у російській глибинці – нинішнє місто Самара. Відслуживши чотири роки в радянській армії, з червоним дипломом закінчив Львівський лісотехнічний інститут і одружився з Меланією Марківною.
– Як відмінник, я вибрав на розподіленні Клеванське лісництво біля Рівного. Був наївний і чесний, – пригадує В’ячеслав Францович, – хабарів не брав. І відправили мене у заслання – село Балашівку Березнівського району. І там не вгодив начальству, не давав різати дубовий гай.
Принципового молодого спеціаліста перевели у рідні краї. Дали будинок серед лісу. До найближчої хати п’ять кілометрів. Дружина, маленький син і хвора мама.
– Я там відбарабанив п’ять років техніком-лісоводом, – усміхається пан В’ячеслав. – У нас ще один син народився. Діти підросли, скоро в школу, а вони людей не бачать. Зайде хтось чужий, то під ліжком ховаються. Бачу, геть здичавіли мої хлопчаки. Попросився – і начальство направило мене у Млинів. Оскільки там не дали житла, то сім’ю перевіз у Вовковиї, в стару дідову хату. Пізніше збудував свою. Вивчив дружину на агронома. У нас народилася дочка.
Згодом довелося В’ячеславу Янушу стати колгоспним лісником. Тоді у господарстві було 300 гектарів угідь. Він створив розплідник, і всі вільні площі 15 років засаджували деревами. Коли очолював міжколгоспний лісгосп, то посадили 265 гектарів лісу.
– Не даром на цій землі прожив. Виховали трьох дітей, маємо троє онуків і одного правнука. Ще й зараз не сиджу без діла, – додає В’ячеслав Януш, – тримаю пасіку з 15 сімей.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!