«Я найщасливіша людина у світі», – каже про себе Олександра Рибак з Рівного. Сьогодні вона – кохана дружина, любляча мама та чудова дочка. А десять літ тому її батьки ховали сльози відчаю. Бо в Саші виявили рак. У єдиної їхньої дитини вже відмовили усі органи, грошей на продовження лікування не вистачало. Лишалося одне – молитва і надія на Бога.
Мріяла стати олімпійською чемпіонкою
– До моєї хвороби стосунки в нашій сім’ї були зовсім іншими, – розповідає Саша. – І я рада, що ми все це пройшли разом. Тепер до всього у житті ставимося простіше. А на першому місці завжди стоїть любов – до Бога і до найрідніших.
Вона згадує, як змалку мріяла стати олімпійською чемпіонкою з плавання. Тато неймовірно захоплювався тим, що дочка досягає як на свій вік неймовірних результатів. Уже мала здавати нормативи на перший дорослий розряд. Аж тут на одному з тренувань раптово покинули сили – дівчина не змогла в темпі доплисти 50 метрів. Розчарований батько навіть спересердя дорікнув Саші. Хто ж знав, що ось так, через раптове безсилля, почала проявляти себе страшна хвороба.
– Хоча до того з’являвся біль у грудях. Ми з мамою ходили до лікарів, але вони припустили, що це пов’язано з тим, що я швидко росту. Приписували якісь мазі, та мені нічого не допомагало, – зізнається Олександра.
А потім була поїздка в Італію. Там жили обидві бабусі Саші, які на літо запросили онуку в гості. Дорогою дівчинку діймав страшний біль, а в гостях вона навіть кілька разів непритомніла! Але все списали на зміну клімату та підлітковий дівчачий вік. І лише вчителька з фізкультури, яка помітила, що у спортсменки без причини підкошуються ноги, наполягла, аби мама повела її до іншого спеціаліста. Мовляв, вона тренована й не може просто так втрачати координацію та падати. Тоді школярка здала аналізи, а ненька почула: «Моліться! Завтра з речами чекаю в лікарні».
Хтось давав останні 50 гривень, а хтось аж 20 тисяч
– Мені, звісно, ніхто не сказав, що усе настільки погано. Пам’ятаю, думала: «О, круто, в табір попала». Навіть одразу відмовилася, щоб мама зі мною лежала в лікарні, – розповідає Саша.
Їй було всього дванадцять. Аби ліки швидше крапали, вона тихцем підкручувала собі систему. А потім ночами страшенно мучилася через це. Тоді вирішила в Інтернеті перевірити, що ж за препарати їй вливають? Набравши назву в телефоні, дізналась, що так лікують… рак.
Уперше додому Олександра потрапила через три місяці. Побула трішки у рідних стінах – і знову під крапельниці. І так півтора року. Після цього ще стільки ж часу отримувала «суху хімію». Грошей не вистачало. Допомагали рідні, колеги по роботі батьків, друзі. Але десятки тисяч гривень танули на очах. Були моменти, що в гаманці лишалося п’ятдесят гривень, а на ранок потрібно було знайти 20 тисяч на «хімію». І тоді ставалося диво. Саме так розповідає про все, що з нею відбулося за ті три роки боротьби за себе, Саша.
– Уявляєте, сидимо з мамою в палаті – дзвонить телефон. Незнайомий голос запитує, скільки грошей потрібно. Мама відповідає, що багато. Її просять спуститися вниз до входу. Під’їжджає крутий джип, відкривається вікно – і якийсь чоловік простягає конверт з грошима. Рахуємо – а там 20 тисяч гривень! І так було не раз. Або дзвонить бабусічка якась і просить підійти до неї, виймає з гаманця останні 50 гривень для мене. Я тоді побачила, скільки навколо є добрих людей, – усміхається Олександра. – Або коли мені прописали таблетки, вартість однієї була 72 євро! А мені зовсім чужі люди передали їх чотириста штук.
Сьогодні вона сама волонтерка, допомагає хворим діткам. І всім власним прикладом доводить: рак – не вирок!
«Дівчинка зцілиться, а батьки покаються»
Дуже трепетний, переломний момент стався, коли у якийсь період лікування дитячий організм почав здаватися. Стали відмовляти органи, дівчинка настільки схудла, що на неї важко було дивитися. Тоді Саша вперше побачила татові сльози. Він – сильний, вольовий чоловік – опустив над її ліжком голову, а з очей солоні краплі рікою стікали на простирадло.
– Ну як я могла здатися? Я знала, що батьки цього не переживуть, – згадує ті дні Олександра.
Мама стояла всю ніч навколішках у лікарняній церкві, від якої священник дав їй ключі. А дідусь знайшов прозорливого чоловіка, якому розповів про Сашеньку й попросив за неї помолитися. Той сказав: «Дівчинка зцілиться, а батьки покаються». І хвороба відступила!
– Колись тато жартував, що швидше повірить в НЛО, ніж у Бога, – розповідає Олександра. – Коли закінчувалося моє лікування, ми всі почали ходити у церкву.
Поки Саша хворіла, киця полисіла
До речі, поки Саша хворіла, її киця Батиста в одному місці геть полисіла. Тваринку возили по лікарях, думали, що то лишай, та жодне призначення не допомагало. Тоді ветеринар запитав, чи в сім’ї все добре. Почувши про недугу дочки, яка саме втратила волосся через «хімію», сказав, що Батиста одужає, як дівчинка зміцніє, бо домашня улюблениця на себе хворобу «перебрала». Так і сталося: тепер і у киці шерсть відновилася, і в Олександри чудова коса.
Півтора року тому Саша Рибак вийшла заміж, а не так давно народила синочка. За все, що має у житті, вона дякує батькам і своїй лікарці Любові Іванівні Краков’ян, яку лагідно називає «скальпелем у Божих руках».
Тим часом мама Саші зустріла у торговому центрі того чоловіка з джипа, який не раз колись передавав їй великі суми на лікування дочки. Він жінку впізнав, зупинився, розпитав, як донька. Дізнавшись, що вона вже сама мама, неймовірно втішився і побажав міцного здоров’я.
– Я усім-усім дуже вдячна. Справді, здоров’я – це головне.
Коли ти розумієш, що в будь-яку секунду може обірватися життя, на решту дивишся по-іншому.
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!