Більшість українців не знають своїх предків. Добре, якщо назвуть прадіда. А Ростислав Давидюк із села Бутейки Сарненського району знайшов відомості про пращура Тимофія, датовані 1720 роком.
Вивчив історію роду за 300 літ
Дослідник чотири роки збирав матеріали в архівах Житомирської, Рівненської та Волинської областей. Записав спогади кількох сотень старожилів у навколишніх селах. Результатом цієї праці став солідний том на 500 сторінок з ілюстраціями «Давидюки: дорога у триста років. Генеалогія Давидюків та Кокор». Нічого подібного мені раніше не доводилося бачити! Робота сільського краєзнавця викликає повагу та захоплення. Ще юнаком Ростислав Давидюк мріяв стати істориком і збирався вступати до Луцького педінституту. Але не склалося, і він закінчив Житомирський сільгоспінститут за спеціальністю «Агроном». Працював інженером із захисту рослин, згодом був секретарем, двічі обирався головою сільської ради Великого Вербчого. На пенсії взявся досліджувати свій родовід. Історик таки переміг агронома.
– Ось мій доробок, – Ростислав Іванович показує книгу, яку він присвятив батькові Івану Давидюку та мамі Агафії Кокорі. – Збирав по крупинці інформацію. Дуже часто мені доводилося чути таке: «Якби ти прийшов раніше, то мій батько стільки усього міг би розказати». Тому епіграфом до своєї книги я взяв слова китайського філософа Конфуція: «Ніщо не буває рано, ніщо не буває пізно. Все буває вчасно». Думаю, я встиг.
Першу документальну згадку про свого предка вдалося відшукати у Житомирському державному архіві. В метричних книгах Свято-Михайлівської церкви села Велике Вербче записано, що в сім’ї Давидюків у 1720 році народився син Тимофій. Саме цього пращура він вважає засновником роду. Нічого не відомо про його дружину та дочок, бо документи на той час фіксували лише чоловіків і хлопчиків. І тільки з 1816 року царська канцелярія почала записувати жінок і дівчат.
Ростислав Давидюк – азартний і впертий чоловік, адже скільки потрібно терпіння й зусиль, щоб розібрати та розшифрувати архівний запис, зроблений сільським священником у ХVII столітті. Зате потім приходить усвідомлення, що доторкнувся до такої давньої історії.
Воювали у Червоній армії і в УПА
Аналізуючи документи, краєзнавець дізнався, що Давидюки були кріпаками графа Станіслава Ворцеля. У 1861 році стали вільними селянами. У Першу світову предки в царській армії воювали проти німців та австрійців. Не обійшла стороною й Друга світова – одні Давидюки проливали кров на фронтах у Червоній армії, інші боролися за незалежну Україну в УПА. Тому частину родини вивезли у Сибір в табори. Ті, хто вижив, з часом поверталися на батьківщину.
– Я – дев’яте коліно цього величезного роду, а мій син Валентин – десяте, – пояснює історик. – «Давидюківського» цвіту по всьому світу: в Канаді, США, Аргентині, країнах Західної Європи. Але найбільше нащадків залишилося у Бутейках, а також у Великому та Малому Вербчому, Гуті, Степані.
І нині невтомний дослідник не сидить вдома. Щодня бере ровера і їде записувати спогади старожилів. Оскільки Давидюки пішли із сусіднього села, то вже два роки краєзнавець вивчає родоводи жителів Великого Вербчого. І так гілка за гілкою розплутує сімейні історії. Усі пошуки розпочинаються з усного опитування. Наступний крок – документи в архівах. Найбільше метричних книг з їхніх храмів зберігається у Житомирі.
– Я вже зібрав відомості про вісім родів, – не перестає мене дивувати краєзнавець. – Ніхто про це не просив, але самому цікаво. Уже маю документів і спогадів на велику книгу. Дуже цікава історія Кошмаків. Їхнє прізвище відоме з 1680 року. Це одна з найдавніших згадок. В архівах збереглися записи про родини Робейків і Гольонків з 1700 року.
Кость ГАРБАРЧУК
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!