У селі Люхча Сарненського району – новий і красивий храм, освячений на свято Михайла 25 років тому. Його збудували на місці старовинної дерев’яної церкви, розваленої безбожниками у часи хрущовського войовничого атеїзму в 1963-му. Cеред тих, хто руйнував святиню, ніхто не помер від старості. Вони страждали від невиліковних хвороб та гинули від нещасних випадків.
Із зачиненого храму лунав великодній дзвін
За переказами, у селі Люхча перша церква була ще у XVII cтолітті. Але вона згоріла після удару блискавки. Десь у середині XIX століття, точна дата невідома, спорудили дерев’яний храм на кам’яних брилах з дубовими підвалинами.
– Свято-Михайлівська церква пережила дві світові війни, – пригадує 78-річний краєзнавець Василь Дебелий. – Вже у 1950-ті роки вона стояла зачинена, бо священника у селі не було і служба Божа не відправлялася.
Василь Дебелий був одним з організаторів події, яка тоді наробила розголосу не лише у Сарненському районі, але й у Рівненській області загалом. Для декого навіть закінчилася тюремним ув’язненням.
– Я мав 16 літ, тому про можливі наслідки не задумувався, – пригадує він. – Напередодні Великодня 1961 року разом з кількома хлопцями ми відірвали дошки на вхідних дверях і залізли на дзвіницю нашої Михайлівської церкви. Прив’язали до дзвонів довжелезну мотузку, спустили її до землі. Уже світало, аж раптом розпочалася сильна злива з блискавками.
Тишу Великоднього ранку в Люхчі сколихнули грозові розряди і церковний дзвін, який почули навіть у навколишніх селах. Здивовані люди вибігали на вулицю, раділи, плакали й дивувалися з цього Божого дива. А хлопчаки з усіх сил шарпали за мотузку і дзвонили. Невдовзі до церкви пригнався переляканий і розлючений колгоспний парторг Кузьма Романович. Він забив цвяхами двері до храму. А поряд жив чоловік Василь, на якого казали Кульба, бо кульгав на одну ногу.
– То він схопив сокиру й зі словами «Хто цим комунякам давав право закривати двері у нашій церкві?» знову їх відчинив, – продовжує свої спогади мій співрозмовник. – І почали люди збиратися з усього села й дзвонити. Так тривало на Пасху весь день. Я йшов до клубу в кіно увечері. Думаю, заскочу і ще раз подзвоню. Виліз нагору на дзвіницю. А там уже були старші чоловіки. Ніхто ж не сподівався, що влада так швидко відреагує. Якраз у той момент до церкви приїхали на машинах міліціонери й усіх нас затримали. То мені як неповнолітньому ніякого покарання не було – насварили й відпустили додому. А кількох людей судили й дали по два роки тюрми.
Не можна йти проти Бога та віри
Михайлівську церкву почали руйнувати на світанку 5 травня 1963 року. Щоб люди не бунтували, Люхчу з усіх боків оточили міліціонери. Селяни перед цим встигли одного дзвона з викарбуваною датою «1798 рік» заховати у Тутовицькому болоті, але його й досі не знайшли. А ті, що залишилися, комуністи зняли і здали на металобрухт. Церкву розвалили, а деревину використали для будівництва школи. Церковне майно передали храму в Сарнах.
– Якось я проаналізував, як склалося життя тих безбожників та активістів, котрі знищували святиню, – розповідає Василь Дебелий. – Висновок трагічний – вмирали вони у страшних муках: від раку, цирозу печінки, когось збила машина, а хтось загинув в аварії. Уже нікого серед живих не залишилося. Ще стоїть у Люхчі хатина, у якій колись мешкала сім’я місцевого безбожника. Нині вона забита дошками – як попередження для всіх наступних поколінь, що ніколи не можна йти проти Бога та віри.
Нову Свято-Михайлівську церкву в селі Люхча зусиллями громади на тому ж місці збудували вже у роки незалежності. Настоятель храму отець Леонід Лазарчук пояснює, що не можна звинувачувати окремих людей.
– У тому, що зруйнували храм, винне усе село. Адже це відбувалося за їхньої мовчазної згоди. Не варто називати прізвищ, давайте будемо делікатними, бо нащадки тих руйнівників допомагали відроджувати нашу церкву, – розповідає священник.
У громади з Люхчі не було заможного спонсора чи якихось місцевих багатіїв, які б підтримали будівництво у кризові 1990-ті. Тільки на перших порах, поки існував колгосп та комбікормовий завод, допомагали. Усе зроблено за кошти і завдяки звичайним сільським трудівникам.
– Якщо храм є у душах людей, то його неможливо знищити, – переконаний отець Леонід. – Якраз на свято архістратига Михаїла минає 25 літ як освятили нашу церкву, і відтоді тут лунає молитва.
Кость ГАРБАРЧУК
На фото: настоятель храму отець Леонід
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!