Смерть рідних – це завжди важкий біль для родини. Мешканець села Бокійма Дубенського району Олександр Шклярук пережив дві страшні втрати: брата та дружини. За кілька років осиротіли дві сім’ї, але не втрачали родинного зв’язку, підтримували одне одного. А згодом вирішив удівець зійтися з братовою вдовицею.
Зі своїм старшим братом Володимиром та його сім’єю завжди трималися разом. Жили хоч не по сусідству, але й не дуже далеко – «на одному кутку», як-то кажуть в селі. Чоловіки працювали у колгоспі, а їхні жінки – на фермі. Збиралися разом, як треба якусь роботу зробити чи свято відзначити. Родичалися, ніколи не сварилися. Страшна біда ще більше згуртувала їхні сім’ї.
– Володя працював у колгоспі. Їхав на конях, і щось йому погано стало, та й вмер, – згадує Олександр Миколайович. – Молодий ще був, мав тільки 53 роки. Жінка, троє діток ніяк не могли заспокоїтися від тої втрати. Усе плакали і плакали.
Вдовине життя не солодке, а ще в селі, де до всього треба докласти чоловічої руки. Бувало, як не давала у чомусь ради, то кликала Сашка, щоб прийшов і поміг. Добре ладнала і з його дружиною. Рая теж часто заходила, підтримувала. Ніхто й подумати не міг, що і її життя обірветься так рано.
– Наш син Володя лежав у лікарні. Ми з жінкою прийшли його провідати. Раптово їй стало недобре. У коридорі впала, і хоч кругом медики, але врятувати не змогли. Тромб обірвався. Молода, 51 рік був. Зостався я сам з двома дітьми. Дочка вже замужем була, сину десь сімнадцять літ минуло, – розповідає чоловік.
Перші дні ніяк не могли повірити, що Рая більше не відчинить двері, не заговорить, не приготує обід. Сум оселився в домі. Плече підставила братова вдова Валентина. Як і раніше, ходили одне до одного, допомагали. Городи разом садили, а восени врожай дружно збирали. Олександр Шклярук зізнається, вже й не пригадає, як виникла думка, щоб Валя перебралася до нього. Але точно знає, що перед таким важливим рішенням порадився з дітьми.
– Вони дали дозвіл, то ми й зійшлися. Живеться нам добре, – каже чоловік. – Навіть і не здається, що вже разом більше двадцяти років. Може, спочатку у селі щось говорили про нас, а тепер і уваги не звертають. Ми потихеньку господарюємо, ніколи не ділили дітей на «твоїх» і «моїх». Усі вони – наші. Доля по-різному може повернутися, але ніколи не треба зважати на людські пересуди, а робити так, як підказує серце, – мудро розмірковує 73-літній дідусь.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!