Наталія та Василь Никончуки із села Стара Мощаниця Рівненського району не лише вправні господарі, бо тримають 14 корів, а й добрі, милосердні люди. У свій просторий дім заселили біженців зі Сходу, а самі перебралися у стареньку батьківську хату під бляхою. Не кожен здатен на такий вчинок.
Перша в області відкрила сімейну ферму
Наталія Василівна – активна і непосидюча жіночка. Саме вона подає різні ідеї, які не дозволяють сидіти без діла. З її ініціативи подружжя у 2017 році заснувало першу сімейну молочну ферму у Рівненській області. Інвестори надали їм кредит, щоб облаштувати все згідно з вимогами.
– Звичайно, не все було гладко, – усміхається. – Спочатку побудували новий корівник, придбали сучасне обладнання, холодильник німецького виробництва об’ємом 700 літрів. Тоді ми мали три свої корови, а нам співорганізатори проєкту виділили ще сім породистих, які дають багато молока. Зараз тримаємо 14 корівок плюс 10 молодняку. Находитися є біля чого, але у роботі я відпочиваю.
Жінка постійно бере участь у різних семінарах, розповідає про власний досвід та інших заохочує починати власну справу. Вирішила спробувати свої сили в туризмі – придумала і зробила. У старенькій хаті облаштувала все у давньому українському стилі, взялася запрошувати сюди відвідувачів. До їхніх послуг не лишень красива природа навколо, а й при бажанні можна покататися на конях, порибалити, потім повечеряти смачними сирами та молоком із сімейної ферми. Наталя зізнається, що любить свій маленький куточок, рідне село. Жила і насолоджувалася кожним днем, аж поки страшна звістка про війну одним махом не перекреслила всі плани на майбутнє. Хоча й тут жінка не розгубилася, а взялася активно допомагати людям, які втекли з обстріляних територій.
Донеччанка взяла будинок на виплату
– У селі чимало пусток. А як люди залишилися без даху над головою, то гріх не помогти, – вважає жінка. – От порожнім стояв дім моєї мами, тітки, бабці. Побілила, навела там порядок і заселила людей. Потім у сусідську, звичайно, з дозволу господарів, теж біженці приїхали. З Донецької, Миколаївської областей. Потім ще дві родини просилися, то з чоловіком вирішили переселитися у батьківську хату, а люди хай поживуть у новій. Так і зробили.
Якось жінка підрахувала, що з початку війни дала прихисток 25 людям. Одні вже повернулися до своїх рідних домівок, інші виїхали за кордон. А хтось і лишився. З однією сім’єю Никончуки особливо подружилися. Лариса з двома дітьми переїхала сюди з невеличкого села під Бахмутом на Донеччині. Чоловік та старший син воюють за Україну. Жінка дуже за них переживає, а ще не знає, чи вціліло їхнє житло після обстрілів. Тому вирішила залишитися на Рівненщині. Уже домовилася з Наталією про придбання хати на виплату.
– Ми Ларисі усім помагаємо, – наголошує фермерка. – Їй подобається у нас, тож вирішила тут оселитися. Уже й город посадили. Волонтери безкоштовно передали насіння, то цибулі-моркви-буряків насіяли приблизно десять соток. Ще стільки ж посадили картоплі. Буде з чого запаси на зиму зробити. У нашому селі ще є переселенці, то люди всім допомагають.
Син Лариси Борис тепер перший помічник господаря. Юнак не цурається роботи, бо теж виріс у селі. Загалом ці дві сім’ї підтримують одна одну і вірять у нашу перемогу.
А поки Лариса разом з Наталею прибирають ще в одній оселі, бо мають поселити там нових біженців.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!