Тернополянка Лариса Карпенко усе життя прожила на вулиці, названій на честь її діда Миколи, який загинув під час Другої світової війни і став Героєм Радянського Союзу. Тепер цю вулицю хочуть перейменувати, а діда називають «солдатом окупаційної армії».
Його внучка Лариса категорично з цим не згідна. Каже, що її дід Микола Карпенко народився на Дніпропетровщині, у багатодітній родині. Викладав українську мову та літературу, став директором школи у селі Червоний Яр Софіївського району, земляки обрали його головою колгоспу. Односельці згадували чоловіка лише добрими словами. Казали, що Карпенко завжди ходив пішки, а коня вів за повід, бо він, мовляв, і так багато працює. У радянську армію Микола пішов у 1941-му з перших днів війни. Вдома залишив вагітну дружину і трьох малесеньких діточок. Служив командиром танка Т-34, був двічі поранений. Загинув 14 липня 1944 року біля села Барвиця Зборівського району Тернопільщини. Йому було 30 років. У тому бою екіпаж лейтенанта Карпенка знищив сім ворожих танків і три БТРи. За цей бій отримав звання Героя Радянського Союзу посмертно.
- Він був солдатом армії, яка у той час боронила нашу землю, наш край. Не НКВС, не інших репресивних структур, а солдатом-українцем! І я шокована самим формулюванням, на яке спромоглась влада - «солдат окупаційної армії», - обурена його внучка Лариса. - Хоч і не можна так казати, але добре, що до цього дня не дожив мій тато.
Анатолій Карпенко - знана і шанована людина у Тернополі. Він переїхав у місто в 1966-му, відбудовував його. У 1984-му сім’ї дали квартиру у будинку на вулиці, названій на честь його батька.
Саме у цій квартирі народилися і виросли сини пані Лариси Олег та Микола. Обоє - учасники бойових дій російсько-української війни. Микола і зараз боронить нашу землю.
- Коли росіяни напали, він по роботі був за кордоном, - розповіла журналістам пані Лариса. - Міг би там залишитись, але повернувся додому і пішов воювати! Донечці не було ще й місяця, як він пішов. У 2014 році газети писали, що дід-герой і його внуки також захищали Україну. А зараз хочуть тривожити прах прадіда, бо той похований у Парку слави, і це місце треба звільнити, бо влада так вирішила. Як я маю про це сказати синові? Якщо він воюватиме на Сході, то теж буде солдатом окупаційної армії?
Лариса Карпенко сподівається, що Микола не читає Інтернет і не знає, що у рідному Тернополі хочуть перейменувати вулицю імені його прадіда. Ми всі розуміємо, що Україні потрібна декомунізація. І при тому провести її треба було ще 30 років тому. Але ж не можна робити цього огульно. Необхідно пам’ятати, що у радянській армії воювали мільйони українців. Вони захищали свою землю та рідних від німецьких нацистів. Воювали героїчно, багато з них не повернулися додому. І це не ті люди, пам’ять про яких треба «декомунізувати». На противагу їм є тисячі енкавеесників, котрі вбивали ні в чому не винних людей. Тепер же їхні імені у нашій історії мають бути покриті вічною ганьбою.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!