Раїса БАЩЕНКО
Тернопілля

Мама, мов добрий ангел, захищає нас щоденними молитвами

9 жовтня 2022, 14:39
0
1
Сподобалось?
1

Кажуть, богоугодна та людина, яка при житті побачила своїх нащадків у третьому поколінні. Так можна сказати і про нашу маму Раїсу Миколаївну, яка у 90 років тішиться чотирма онуками і сімома правнуками.

Її мала батьківщина – благословенна Кіровоградщина з родючими землями, щедрими на урожаї. Але у 30-х роках роботящі заможні господарі змушені були кидати тут свою господарку, нажите майно, тікаючи від примусової колективізації або (ще гірше) від розкуркулення та виселення в Сибір. Так зробили і мої дід та бабуся по маминій лінії – Меланія та Микола Марченки, які мали власну кузню. Від «світлого колгоспного життя» вони втекли в Крим, де й народилася моя мама.

Її батько загинув у першому бою на війні. Малій Раї сповна довелося скуштувати гіркого сирітського окрайця, коли разом із братом ходила на колгоспне поле збирати колоски. Згодом, приписавши собі два роки, пішла будувати дороги, копати рови, а потім влаштувалась на шахту мотористкою насосної станції. Працювала і в колгоспній ланці, і телятницею, а коли на Львівщині почали будувати шахти, вирушили туди з моїм татом шукати кращого життя.

Голодні злигодні, напевне, так закарбувалися у її свідомості, що вона завше переймалася, аби в хаті завжди було що їсти. А головною її справою стало куховарство. Майже 30 років вона пропрацювала спершу в шахтарській, а потім у лікарняній їдальні. Коли б ми не приїхали до батьків, навіть пізно ввечері, мама мала чим нас пригостити.

На столі неодмінно були смаколики: наша мама  – справжня майстриня-кулінарка. За все своє життя вона зібрала стільки цікавих рецептів різних солодощів, що позаздрили б навіть маститі шеф-кухарі.

Ніхто, крім мами, не готував таких смачних борщів, супів, голубців, котлет, вареників, пиріжків, млинців – у цьому переконалася вся велика родина моєї сестри Ольги, з якою нині живе наша ненька у Чорткові, що на Тернопільщині. Традиційно на Великдень чи Різдво, на інші свята вона крутила восьмилітрову каструлю голубців, і за день-два вони розліталися. Тепер, коли вік і хвороба забирають у матусі здоров’я, найбільша біда для неї – те, що вже не має сили працювати.

– Доки людина трудиться, доти вона живе, – не стомлюється повторювати ненька.

Пригадую, як в дитинстві я захворіла на кір. Це було восени, коли копали буряки, а мама тоді працювала в колгоспній ланці і щодень йшла в поле. Я горіла від температури і лише чекала вечора, коли вона поверталась додому, прикладала до мого гарячого лоба свої прохолодні долоні. Вони вмить знімали біль і жар, заспокоювали, заколисували.

Коли тепер дивлюсь на мамині руки – шершаві, спрацьовані, з глибокими борознами на долонях, покручені хворобою, помережані випуклими венами, думаю, скільки роботи вони переробили за все життя: не тільки в полі, на городі, у квітнику чи в хаті біля плити. Вони вміють шити, вишивати, в’язати гачком і спицями.

Ще донедавна вона бралася за сапку, щоб сполоти бур’ян на городі, бо так любить, щоб там все проростало, зеленіло, цвіло, щоб біля порогу росли чорнобривці, матіола, айстри, жоржини. Перебирала картоплю, лузала квасолю, в’язала у вінки цибулю. Тепер же займається легкою хатньою роботою: прасує випраний одяг і постільну білизну.

Як і багатьом її ровесникам, мамі не вдалося здобути освіту.

– Я так хотіла вчитися, але мусила йти заробляти на шматок хліба тяжкою працею. Тож робила все, щоб мої діти вивчилися, мали гарну освіту, – часто повторює вона нам.

Любов до художнього слова у нашої мами збереглася на все життя. Пригадую, як ще малою разом із нею ходила в сільську бібліотеку, довгими зимовими вечорами вона читала мені казки та вірші, які я вивчала напам’ять. З бабусиними казками засинали і наші діти, а правнуків Сашка, Іринку, Даринку, Христинку, Дмитрика й Матвійка тішила забавлянками та дитячими віршиками, які й нині знає напам’ять.

Навіть у свої поважні 90 років вона в курсі всіх новин – постійно слухає радіо і навіть інколи більше знає про те, що діється у світі, ніж я. Переживши жахіття Другої світової, не стримує гніву і обурення від того, що коять окупанти на нашій землі.

Мама дала нам неоціненні дари: життя, любов і розуміння одне одного. І коли іноді, стомлена хворобою, вона каже, що пора їй збиратися до батька на той світ, неодмінно відповідаю:

– Живіть, мамо, довго, бо поки ви з нами, ми ще діти, а без вашого тепла навіть сонце нам не світитиме.

Валентина БЛІНОВА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися