Військовий медик Юрій Армаш був першим у списку звільнених із російського полону українських військовополонених 26 квітня. Він опинився у числі 44 щасливчиків, яким вдалося вирватися з рашистських застінків після цілого року неволі. 33-річний капітан медичної служби після кількатижневої реабілітації приїхав у рідну Клембівку, що на Вінниччині. Зустрічати його прийшло все село – від великого до малого.
Живий коридор слави та мужності односельці й учні місцевої школи зробили на шкільному подвір’ї, де очікували на приїзд Героя. Кожен прийшов хто з букетом тюльпанів чи бузку, хто з національною символікою. Дехто тримав коробки цукерок, а одна з дівчат принесла «Київський» торт, щоб почастувати звільненого земляка солодким.
Юрій Армаш – випускник Клембівської школи та Київського медуніверситету, закінчив військову академію і п’ять років служив у зоні бойових дій, був начальником медичної служби в 59-й бригаді у танковому полку. За два дні до закінчення його контракту почалося повномасштабне російське вторгнення. Юрій залишився медиком в Олешках, що на Херсонщині. Там і потрапив у полон, рятуючи двох своїх побратимів. Утримувався у в’язниці в Новій Каховці.
– Було важко. Але я знайшов сили і бажання вижити, тому що розумів, що мене чекають тут мої рідні та близькі. Спочатку було дуже важко, бо ставлення було нелюдське. Я не можу передати вам цього. І нікому не побажаю такого. Вибачте, дуже важко говорити… – ледь стримуючи хвилювання і ковтаючи сльози, Юрій ділиться спогадами перед земляками. – А там залишилося ще таких, як я, понад чотири тисячі. А в тій виправній колонії, де я був, залишилося ще 400, і вони всі такі, як я. Це мої побратими. І коли вони мене проводжали, я думав, у мене серце розірветься. Чесно. Є що розказати, але… Вибачте, я морально не готовий це розповідати…
Він окремо дякує своїй старенькій бабусі, яка дала йому слово не померти, поки не дочекається онука з полону. Це вона навчила його ще в дитинстві молитися. І він молився навіть там, у російській неволі. А вдома бабуся з мамою щоденно підносили свої молитви до Всевишнього, щоб зберіг їхнього Юрка. І це сталося. Мама Ліда розповіла, що їй телефонувало понад 80 наших військових, з якими син був у тюрмі і яким він фактично врятував життя.
– Знаєте, він якось сказав мені: «Мамо, головне, що я ні одній людині не дав померти». У тій колонії, де він був, не помер жоден в’язень. А випадки були страшні. Прив’язували людину до машини й тягли, і струмом катували. Син виходжував усіх, – з гордістю каже мама Юрія.
…Після офіційної частини зустрічі Юрій Армаш потонув у квітах та обіймах. Усі односельці вважали за честь обійняти бойового медика-земляка. Одна жіночка підійшла і просто поцілувала йому руку. А колишня його вчителька літератури, жінка вже похилого віку, стала перед своїм учнем на коліна. Він теж вкляк перед нею – так і стояли обоє, міцно обнявшись і не витираючи сліз. А потім Юрій залишив на державному прапорі України свій підпис: «З Україною в серці», і у весняне небо злетіли жовто-блакитні кульки та громовите багатоголосся: «Слава Україні!» І подумалося: так усюди мають зустрічати наших хлопців після полону вдома. Щоб вони відчули, як же ми їх чекали, чекаємо і любимо…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!