Роман ЛУЦЮК
Волинь

Мама кожного тижня їздить на синову могилу

13 травня 2017, 15:43
0
0
Сподобалось?
0

 

На колінах просила пораненого Романа не повертатися на війну

Уже минув рік, як Емілія Крат із села Шклінь Горохівського району Волині поховала сина. Роман Луцюк був добровольцем-айдарівцем й отримав надзвичайно складне поранення під Щастям. Врятувати його, на жаль, не змогли. Спливає час, а материнське серце не гоїться, щемить. Воно болюче кровоточить з кожною згадкою про сина. Щогодини, щодня… Умивається жінка слізьми на кожне свято, особливо у День матері. Бо розуміє, що вже ніколи не обійме Романа й не почує його синівське «люблю».

Після першого поранення не долікувався

Емілія Володимирівна тремтливими руками дістає синові фотографії й вирізки з газет. Зі знімків усміхається до неї Роман – такий світлий, життєрадісний. Якусь мить і вона усміхається у відповідь. Та швидко кутики губ зрошують сльози, очі стають сумними-сумними…

– Роман у нас був дуже хорошою дитиною, – трішки себе опанувавши, починає розповідати жінка. – Добре закінчив школу, потім поступив у Луцьк, у ВДУ імені Лесі Українки. Одружився з Танічкою, в них народилися дві донечки – Аліна і Настя. Діти жили в Луцьку, але ми часто бачилися, зідзвонювалися.

Коли розпочалася Революція Гідності, Роман поїхав у Київ на Майдан. А як оголосили АТО, відверто сказав дружині, що планує записатись у добровольці.

– Я дізналася, що син іде на війну, в останню хвилину, – зізнається мати. – Він так ніби мимохідь сказав: «Мамо, я маю йти». «Куди, сину?» – запитала. А він мені: «В АТО». Я його просила: не йди! Та хіба він послухав?

Роман Луцюк пішов добровольцем до Збройних сил України у травні 2014-го. Був стрільцем-санітаром у «Айдарі», мав позивний «Лисий». Кілька місяців чоловіка минала ворожа куля. А влітку він таки отримав поранення – в руку.

Бійця відправили у військовий госпіталь додому, в Луцьк. Мама навіть зраділа, що син, хоч і поранений, та вирвався з того страшного пекла. Однак Роман, так і не долікувавшись, вирішив повертатися назад у зону АТО.

– Він не міг спокійно ні спати, ні їсти, все говорив про своїх хлопців, що чекають там на нього. Навіть вірш написав, – крізь сльози розповідає Емілія Володимирівна і починає цитувати:

«Печуть новини про втрати,

І ти, забувши про біль у руці,

Знов плачеш вночі,

Шкодуючи друзів: вони ж на війні…»

Мама героя Емілія КРАТ

Матері не дозволив відвідати його у США

– Пам’ятаю, дзвонить невістка: «Роман знову йде в АТО». Я все кинула і поїхала в Луцьк. Що вже просила його, аби лишився. А він затявся на своєму, – згадує жінка.

З важким серцем ішла на автобус і на автостанції з відчаю просто впала перед сином на коліна. Благально востаннє промовила: «Синку, не йди…» Її гарячі сльози обпікали асфальт. Та війна, що клекотала у синовій душі, виявилася сильнішою. Роман підвів матір з колін й, опустивши очі, твердо відповів:

– Я мушу, мене чекають хлопці. Я обіцяв їм…

Материнська душа втратила спокій. І тривога наблизила день, коли Емілії Володимирівні зателефонували і повідомили: син важко поранений у районі Щастя під Луганськом. Тоді були великі проблеми з польовими госпіталями та донорською кров’ю. Аби на той момент врятувати життя бійцю, медики вимушені були перелити йому кров, яку мали, оскільки підходящої групи не виявилось. Інакше Романа не довезли б у Київ, бо осколки прошили всю черевну порожнину. Там кілька місяців чоловік лежав у реанімації, переніс із десяток операцій, але все одно гас.

– Лікарі нам сказали, що безсилі, в Україні вже ніяк не можуть допомогти, – згадує Емілія Крат. – І волонтери знайшли американську клініку, яка погодилася взяти Романа на лікування. Більше року медики у штаті Коннектикут Yale New Haven Hospital робили все можливе. На якийсь час Романові навіть стало краще, він міг із хлопцями їздити на риболовлю! Хоч за плечима постійно носив спеціальний рюкзачок, бо ж внутрішні органи не працювали, мав трубки назовні… А потім йому стало зовсім погано, нирки відмовили.

Мама хотіла полетіти до сина, підтримати його, та Роман не дозволив. Не хотів, аби ненька бачила його настільки безпомічним. Вона телефонувала. А син уже не міг говорити, тільки рукою давав знаки, що чує її. До останньої хвилини поруч була лише дружина Тетяна.

Траурний 19-й день кожного місяця

Вся Україна була прикута до телеекранів, коли йшли сюжети про лікування Романа у США. В рідних до останнього жевріла надія, що знамениті світила медицини зможуть повернути їм сина, чоловіка, батька. Та 19 березня 2016-го серце героя зупинилося. Він не дожив кілька місяців до свого 40-ліття.

Коли тіло привезли на Майдан у Києві й під спів «Пливе кача» відкрили труну, мати, як підбита птаха, впала на неї. Як у тумані, пригадує похорон. Як усе село на колінах проводжало Романа в останню путь, як дорогою навколішках з лампадками стояли в Городищі та Чарукові. Поховали Романа Луцюка на Луцькому міському кладовищі у Гаразджі, на Алеї Героїв. Мама щотижня їздить на могилу своєї дитини, а кожного 19-го числа йде із хлібом на службу у Свято-Троїцький собор у Луцьку, в молитві схиляє голову перед фотографією сина на стенді на Театральній площі. А в селі до пам’ятної дошки на школі приходить щодня.

Наталія КРАВЧУК, Волинська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися