Сергія Сидорука з невеличкого села Сільце, що на Ратнівщині, мобілізували під час першої хвилі у 2014 році. Він – єдиний син у батьків. У Сергія тільки-но народилася донечка. Забрав з лікарні кохану дружину Катерину і немовлятко, а наступного дня його викликали у військкомат. Упродовж року в родині Сидоруків не переставали молитися за Сергія, й він зараз вірить, що тільки молитва рідних уберегла його від смерті, якій у зоні АТО зазирав у вічі тричі…
Здається, все позаду. Але війна внесла корективи у життя, здоров’я і навіть характер Сергія. Через що пройшов молодий чоловік усього за декілька страшних місяців, може зрозуміти лише той, хто був там. Але коли спитати його, він готовий, якщо доведеться, знову зі зброєю в руках стати на захист своєї країни.
Сергій, як тільки повернувся додому, щовихідних, щосвята відвідував Божий храм, молився, дякував Богу за життя. Молився він і там, на війні.
– Що пережив – стараюся викинути з пам’яті. Першим завжди приходиться важче, не хочеться згадувати, як ми були підготовлені до війни, які умови мали… – неохоче розповідає Сергій Сидорук.
– Тоді, під Волновахою, як розстріляли наших хлопців, – трохи помовчавши, продовжив молодий чоловік, – міг загинути і я. Перед тим днем стояв на цьому ж посту, ми тільки помінялися, здали пост іншим солдатам і приїхали на базу… А через декілька годин – страшна біда. Ті, хто нас змінив на посту, майже всі загинули…
У 51-й бригаді Сергій Сидорук був механіком-водієм БМП-2. Після трагедії під Волновахою його підрозділ відкомандирували до 72-ї бригади з Білої Церкви. Тоді вона розташувалася на блокпосту на трасі Маріуполь – Донецьк.
– Два тижні стояли разом. А потім ту бригаду перевели в інше місце, а ми залишилися нікому не потрібні. Нам просто сказали, аби поверталися до своїх, але наказу так ніхто й не дав. А кругом сапери, обстріли… Ми на свій ризик поверталися до своїх по бездоріжжю, замінованих полях, наугад... Тоді, я вважаю, смерть мене вдруге минула. Нас було шестеро, кинутих напризволяще, – згадує Сергій.
І знову замовкає. Зібравшись із силами, боєць продовжив:
– Богу дякувати, ми тоді вийшли до своїх, до територіальної оборони Дніпропетровська.
Була небезпека, що по хлопцях із 51-ї бригади вдарять свої ж, адже вони рухалися з боку вже захопленої ворогом території.
– Наші машини їхали з прапорами України. Тоді твердо усвідомлювали: хай там що, але прапор своєї держави ми не знімемо. Хлопці прийняли нас, ділились останнім шматком хліба. Сюди ж прибилися ще троє військових із нашої бригади, в яких саме в тих місцях вийшов з ладу танк… Ні зброї, ні їжі, з питанням «А що далі?». І тільки через два тижні приїхало наше керівництво. Ми вирушили у дорогу, на блокпост, де стояла 51-а. Щойно від’їхали, як повідомили, що територіальну оборону Дніпропетровська, де ми були години дві-три тому, розстріляли. Загинуло більше двадцяти чоловік, живими залишилося лише двоє. Ну хіба це випадковість, що з рук смерті знову, втретє, вибрався?! – каже воїн.
Потім ще не один страшний день під обстрілами «Градів» пережив Сергій під Донецьком. Тоді рятувалися хто як міг.
31 серпня 2014 року був останній день у зоні АТО для Сидорука. Бригаду відправили в частину у Володимир-Волинський. Сергій отримав 20 днів відпустки, а потім у Рівному ремонтував військову техніку, яка повернулася з фронту.
Сергій Сергійович – інженер з охорони праці СТОВ «Ратнівський аграрій», яке допомагало і допомагає фронту. Коли керівництво дізналося про місце роботи Сидорука, попросило звернутися до директора товариства Валентина Чернецького, аби допоміг з ремонтом техніки. Відповідь отримали позитивну. Тоді у частині Сергію дозволили перевестися в Ратне.
– Ремонтували силами нашого товариства і «Ратнівського РТП» два військові ЗіЛи. Підключалися й інші волонтери. Ми зробили капітальний ремонт тих машин, – пригадує Сергій.
Але найбільш приємні спогади пов’язані з демобілізацією, яка застала його на мирній землі. Відповідний документ одержав 9 квітня 2015 року. Правда, того самого дня вручили й повістку без числа… Нині Сидорук у резерві з оборони Ратнівського району.
Сергій Сидорук сьогодні працює, насолоджується життям. Новини про війну не дивиться. Бо показують далеко не те, що насправді відбувається. Він, незважаючи на те, через що пройшов, патріот своєї держави.
Наразі Сергій зі своєю сім’єю живе разом з батьками, але взяв місце під будівництво власного будинку в Гірниках і помаленьку будується. Його мрія – про мир в Україні, заможніше, більш достойне життя українців. Дай Боже!
Валентина БОРЗОВЕЦЬ, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!