У перші дні війни сталінські кати у тюрмах знищили цвіт української нації
76 років тому 22 червня розпочалася найкривавіша війна в історії нашої землі. Першими з її жахіттями стикнулися ті, хто жив у західних областях України. І не від гуркоту німецьких літаків і танків здригалися люди, а від моторошних злочинів військ НКВС, які відступали. У перші воєнні дні беріївці не землю рідну від ворога боронили, а без суду і слідства розстрілювали у тюрмах невинних людей, патріотів України. Цими днями на території колишньої луцької в’язниці розпочалась ексгумація тіл розстріляних у ті часи арештантів. За даними істориків, тільки в обласному центрі Волині за два дні, 23-24 червня, розстріляли більше двох тисяч чоловіків.
…І через тиждень з могил кров текла
Страхітлива картина відкривається очам, коли заглянеш у викопану напроти колишнього монастиря бригідок яму: людські скелети горою лежать один на одному. Десь стирчать чоботи, фрагменти одягу, валяються ґудзики… А колись це були молоді гарні хлопці – не старші від 30 років… Чиїсь сини, брати, чоловіки… Як жорстоко розправилися з ними сталінські кати!
Можливо, серед цієї купи людських кісток і останки Євгена Бородюка з Рудки-Козинської Рожищенського району. Йому не було ще й 20 років, як його по- звірячому вбили у Луцькій тюрмі просто за те, що був українцем. Ще й досі його сестра Надія Зеленко, якій сьогодні вже 92 роки, без сліз не може згадувати про свого братика.
– Між нами чотири роки різниці, і Женя завжди був для мене прикладом. Закінчив п’ять класів польської школи. Мав дуже добрий характер. Перший татів помічник у господарстві. А у 16 років його віддали вчитися на коваля у сусідню Переспу. Два роки там Женьо вчився, а потім у Рудці став ковалем. Ще з одним хлопцем допомогли німцю кузню зробити, і втрьох там кували. У той же час наш тато Максим Бородюк був головою сільської «Просвіти». І ми, старші діти, участвували в драматичному гуртку. Кожного року на Шевченківські дні була Академія. Ми із Женьом удвох вірші Шевченка читали. Він ще дуже гарно співав, грав на мандалині й гітарі. Був учасником ОУН, зв’язковим. Його наш двоюрідний брат Степан Бородюк залучив. Він сам мені потихенько це сказав. Совєти як прийшли, їх зразу стали викликати в НКВС. У лютому 1940 року Женю, Степана Бородюка, Степана Архіпчука, ще двох хлопців з нашої вулиці заарештували і всіх однією фурою повезли у тюрму до Луцька. З тих пір ніхто Женю не бачив. Мати тільки за літо разів чотири ходила передачу носила. Що тоді робилося біля тієї тюрми! Зі всіх навколишніх сіл хлопців поарештовували і повкидали туди. В 1941 році їх розстріляли.
Очі Надії Максимівни наповнюються сльозами при згадці про те, як почули страшну звістку.
– Вже німці прийшли. Ми з мамою буряки пололи. Дивимося, Стьопка Архіпчук іде пішком з тюрми з Луцька. То він нам усе розказав, як їх стріляли, як їх виганяли, як мордували, мучили страшно… Він з-під трупів виліз. А наш Женьо – ні… Ми з мамою через тиждень після розстрілу туди приїхали. Було п’ять могил. Скрізь – кров: з могил текла, річка Стир була червона, стіни на мурах – червоні, й навіть шматки м’яса на них… Мама, як те побачила, враз зомліла. Німці не дали могил розкопати. Але за вбитими провели панахиду. У Троїцький собор у Луцьку з’їхалося до 70 священиків, а люду скільки прийшло! Тисячі. Потім хресним ходом усі пішли на ті могили.
Німці дозволили провести панахиду над свіжими братськими могилами
Довгий час родина Бородюків не могла приходити вшановувати пам’ять свого Жені на його могилці: після закінчення війни всю сім’ю вислали до Сибіру. Але у кінці 60-х вони повернулися.
– Через двадцять років, у 1968-му, як приїхала, то зразу пішла на ті могили. Але там від них совіцька влада й сліду не залишила. Все в асфальт закатали. Але я все рівно туди 20 років приходила крадькома. Туди й інші люди ходили так само таємно, як і я. І тільки після того, як стала Україна, змогла відкрито приходити й оплакувати Женю. Символічну могилу його ми зробили на кладовищі у рідній Рудці. Але там тільки грудочка землі з місця розстрілу.
Надія Максимівна дуже зраділа, що почали розкопки на місці масової страти. Каже, що негоже було по кістках патріотів ходити і машинами їздити, хай їх по-християнськи захоронять.
«Якщо куля не влучить, то трупи задушать»
Радянські кати знищили багато документів про ті розстріли. Але дещо таки збереглося в архівах. Зокрема, у доповідних записках начальнику тюремного відділення управління НКВС по Волинській області сержант держбезпеки Стан та інші працівники Народного комісаріату внутрішніх справ зазначали, що 23 червня 1941 року в зв’язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти було звільнено малоліток і засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи, а решту ув’язнених, понад дві тисячі осіб, – розстріляно на території Луцької в’язниці. Чорну справу робила оперативна група працівників УНКВС по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233-го конвойного полку військ НКВС, керівний склад і тюремні наглядачі. І хоча багато особових справ розстріляних було у ті ж дні спалено, доля повернулася так, що через півстоліття свідки тих страшних подій змогли розповісти правду. Від неї – мороз по шкірі. Ось що написав про той розстріл Микола Куделя, один з небагатьох, кому вдалося вижити.
Жахливі картини радянських злочинів
«Боже! Що вони роблять? Іроди! Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... На західному подвір’ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Торохкотіли кулемети, рвались гранати. Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40-45 осіб, кинулася до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір’я встелялося трупами, запливало гаряче-червоною кров’ю. Далі невідь-звідки посипалися кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися з розбитої кошари, і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося переплисти Стир і зникнути з очей катів.
Я теж підбігаю до муру, піднімаюся по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля, і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. У цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і весь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Упав. Притих.
Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову – трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...»
Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати весь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і Царства Небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, убивцям, варварам.
Саме під час такого передсмертного волання поранених над нами з’явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. У цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!»
Коли німці прийшли у Луцьк, вони остовпіли від побаченого, дозволили рідним провести панахиду за загиблими (наступна така відбулася лише у 1991 році!), зробити насип над могилами, встановити на них хрести-фігури. Після визволення Луцька ці хрести були зрізані, а могили – зрівняні із землею. Радянська влада знищувала сліди своїх злочинів.
Хресний хід у наш час
У ті перші дні війни свідками нелюдських тортур і розстрілів наприкінці червня стали в’язниці Львова, Тернополя, Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), Вінниці, Рівного, Бердичева, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Чорткова, Коломиї, Кременця, Самбора… Після «визволення» західноукраїнських земель у 1939 році радянські каральні органи заарештували тисячі місцевих жителів – священиків, письменників, лікарів, учителів, інженерів, гімназистів, студентів, членів товариств «Просвіта», «Сокіл» та Організації українських націоналістів (ОУН). Цвіт української нації, її майбутнє. За архівними даними, у червні 1941 року утримували 72 тисячі 768 осіб. Скільки з них вижило, скільки розстріляно – достеменно невідомо. Єдиною провиною замордованих людей була їхня любов до України.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!