– Людмило Трифонівно, зробіть мені, будь ласка, ляльку-мотанку, та не просту, а таку, щоб допомогла швидше народити дитинку, – просила Людмилу Козачук її колишня учениця, якій ніяк не вдавалося стати мамою.
Хіба могла майстриня відмовити? А коли взялася за роботу, то мимоволі вийшла не одна, а дві лялечки: хлопчик і дівчинка (серце так підказало), але зовсім малесенькі, здається, на долоньці могли поміститися. Подарувала колишній учениці, а через якийсь час та завагітніла. Народила й справді двох: синочка та донечку. І пішло по селу гуляти: «Козачукова Люда щось знає». Сміх та й годі!
Мотанки – на честь рідних бабусь
Скільки таких ляльок-оберегів за двадцять років виготовила народна майстриня зі Смідина Старовижівського району, вже й перелічити непросто, десь до тисячі.
– В мене не було ляльок. Я робила їх з будь-чого, і навіть з квіток мальви, – каже Людмила Трифонівна. – Згодом зліпила ляльку з пластиліну, назвала Дюймовочкою, «оселила» в половинці шкаралупки від горішка та чекала, поки «дитинка» виросте. А ще дуже хотілося шити одяг для ляльок, утім на єдину пластикову подружку Секлету, подаровану із часом дядьком, не можна було одягнути ні кофтини, ні сукенки, бо вона не ворушила ні руками, ні ногами.
Коли Люда підросла, то вибирала якесь мамине плаття, відрізала клаптик тканини і шила одяг для забавок.
– Якось прийшла до нас бабуся Варвара, батькова мати, – згадує Людмила Трифонівна. – Добралась я і до її кольорових рукавичок. Відрізала верх однієї з них – вийшла кофтина для лялечки, відрізала пальчик – стала їй шапочка, знайшлося щось від рукавички й на спідничку. Аж тут бабуся збирається додому, а в моєї лялечки чобіток-пальчик лише на одній ніжці, на другу не вистачило часу. Взяла бабуся Варвара одну рукавичку, шукає другу. Коли побачила, на які потреби знадобилася її рукавичка, від цілої рукавиці відрізала палець і зробила ляльці другий чобіток.
Коли бабусі не стало, а прожила вона дев’яносто літ, Людмила Трифонівна виготовила з її улюбленої полотняної сорочки ляльку-мотанку і назвала на її честь – Варварою.
– Скриня, яку ми нині беремо із собою на різноманітні виставки, і двері, і шафи, і навіть вулики – все це в господі баби Варвари було розмальованим.
Моя співрозмовниця з особливою ніжністю бере до рук ще одну свою ляльку-мотанку, названу Наталкою – на честь другої бабусі. Чому ж вона в чорній хустині?
– Це тому, що багато горя було на її віку. Під час голодомору в бабусі померла маленька дитина, тож, щоб врятувати інших, вона годувала їх грудним молоком з ложечки. Коли йшла працювати в колгосп, взувала широкі валянки: обдирала кукурудзу з качанів – і трохи зернят сипалося у них. Тож приносила зерно додому.
Дружину полюбив за… чарівний пальчик
Ляльку-мотанку Антоніну, зроблену з маминої сукні, Людмила Трифонівна притуляє до грудей у найвідповідальніші і найважчі періоди свого життя. Згадує, як у дівоцтві, дивлячись на великий палець її руки, який вдався коротеньким та товстеньким, її мама казала: «І хто тебе з таким пальчиком заміж візьме?» – «Не переживайте, матусю, – швидко знаходила відповідь Люда. – Візьмуть, бо я навчуся робити щось таке, чого інші не вміють». Так воно й вийшло.
– І справді, свою дружину я покохав не лише за щедру душу та добру вдачу, а й за її незвичайний пальчик, і за те, що вона в мене така талановита, – каже чоловік моєї героїні. Володимир Васильович – натура творча, бо не лише пише пісні, а й майстерно їх виконує, не стидається говорити компліменти дружині навіть при сторонніх. З усього видно, що живе подружжя в любові та злагоді.
Народження першої дитини Людмила та Володимир очікували з нетерпінням і дуже вірили, що в них буде дівчинка, навіть ім’я придумали – Софійка. Майбутня мама вже й червоненьке пальтечко їй купила. Аж тут замість донечки на світ з’явився руденький, як сонечко, синочок.
«Не переживай», – заспокоїв її чоловік і зник на добрі півдня. А повернувшись, приніс додому величезну коробку. Відкрила її дружина – всередині лялька, а на коробці напис «Соня». Нині цією забавкою вже граються внуки.
Народила дочку в день народження свекрухи
– Знаєш, невістко, за те, що я виховала тобі такого доброго чоловіка, ти маєш народити дівчинку, схожу на мене, в той самий день, коли на світ з’явилась я, – приголомшила якось Людмилу свекруха.
– На той час у нас уже було двійко дітей: син Богдан і донька Леся, – згадує Людмила Козачук. – Але трапилося так, що виникли серйозні проблеми зі здоров’ям, і коли два лікарі наполягали на операції, то третій порадив народити дитинку. Й от у день народження свекрухи з’явилася на світ наша Марійка, як дві краплі схожа на свою бабусю Марію.
Людмила Трифонівна показує дві ляльки-мотанки, зв’язані однією ниткою: це бабуся Марія й онучка Марія.
– Усі ляльки, виготовлені на честь рідних людей, дуже мені дорогі, – каже моя співрозмовниця. – Вірю, що колись і мої діти з моєї вінчальної сорочки зроблять мотанку та притулятимуть її до грудей.
На Марійчиному весіллі гуляло… сто ляльок
Таким же незвичайним, як народження, було й весілля наймолодшої доньки Козачуків. Зумисне для нього народна майстриня, яка користується лише натуральними матеріалами, виготовила сто ляльок: жениха та наречену, троїстих музик, дівчат і парубків, дружбу та хазяйок, дітей, кілька цікавих пар і багато гостей. А після закінчення весілля мотанки роздали родичам з обох родин.
– Ляльки-мотанки забирають негатив, – вважає Людмила Козачук. – Ляльку-цілительку, при виготовленні якої виконую 33 операції, наповнюю цілющими смідинськими травами, вона додає здоров’я, на відміну від інших ляльок, її можна зашивати голкою.
Найгарніший оберіг – за гривню
– Моя Одарка до роботи шпарка! Моя Явдошка вередлива трошки! Христинка, в неї квітчаста хустинка!.. – приказують діти, мотаючи ляльки на занятті гуртка, який веде у ЗОШ І–ІІІ ступенів села Смідин Людмила Козачук. А ще вона учасниця багатьох культурно-мистецьких заходів на Волині.
На останньому етнографічному фестивалі у Дольську Турійського району, який відбувся нещодавно, до мисткині підійшла дівчинка, міцно тримаючи в руці скручену в трубочку одногривневу купюру. Довго розглядала ляльки-мотанки, а потім нерішуче запитала:
– А яку ляльку можна у вас купити за гривню?
Людмила Трифонівна не розгубилася:
– Ту, яка тобі сподобалася найбільше.
Щаслива дитина побігла до батьків, радо притискаючи до грудей обрану подружку, а майстриня свято вірить, що лялька обов’язково принесе дівчинці добро та захистить від біди. Саме тому любить вона роздаровувати свої вироби, як у школі №12 у Ковелі, де ціла скриня ляльок розійшлася між дітьми в якусь мить. У тому ж таки Дольську пані Людмила зробила сюрприз кожній присутній на фестивалі вагітній жінці, «щоб дитина росла красивою, не лінивою, здоровою та щасливою».
А для вдів учасників АТО у Ковелі Людмила Трифонівна не лише приготувала подарунки – ляльки-мотанки, а й провела майстер-клас із їх виготовлення. Чимало таких сувенірів Людмила Козачук передала в зону АТО для наших захисників.
…Коли ж у хату до майстрині постукали три сестри і попросили зробити ляльку-мотанку для кожної, щоб перша вийшла заміж за багатого, друга – з любові, а третя – за будь-кого, Людмила Трифонівна, звісно ж, знову не відмовила. Першій дівчині зашила в ляльку копійку, другій – листочок любистку, а третій нічого не додавала. Із часом бажання наречених збулося.
От як тут не скажеш, що Козачучка щось знає? А може, щось знає лише той, хто понад усе любить свою землю та звичаї рідного народу?
Наталія ЛЕГКА, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!