Волинська земля дала Україні ще одного Героя. На параді до Дня Незалежності у Києві Президент Петро Порошенко прикріпив «Золоту Зірку» на груди Василя Тарасюка – 23-річного лейтенанта із 72-ї бригади. Минув лише рік, як хлопець на передовій, а вже встиг стати справжньою легендою українського війська. Його мужністю захоплюються солдати і офіцери. В боях за Авдіївку був тричі поранений, чотири рази контужений. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького, відзнакою «Народний Герой України»… І тільки у рідній хаті в Заболотті Ратнівського району кожен Васін подвиг додає сивини на скроні мами і тата.
«Найвища нагорода, що живі мої бійці»
Герой Василь Тарасюк ріс у звичайній сім’ї. Тато Олександр Володимирович – вчитель музики, керівник духового оркестру. Мама Марія Адамівна 25 літ працювала медсестрою у місцевій лікарні, а після виходу на пенсію торгує у магазині. Крім Васі, у родині є ще дві старші доньки – Таня і Юля. 24 серпня вони всі великою родиною сиділи біля телевізора – дивилися парад.
– Про те, що нашого Васю нагороджуватимуть Зіркою Героя, ми навіть подумати не могли. Дуже шкодую, що не був там, поруч з ним, – журиться тато. – Головне ж – я купив квитки на поїзд до Києва і того дня міг бути у столиці! 18 серпня Васі вручали орден «Народний Герой України», і після того він декілька днів мав пробути в Києві. Захотілося хоч на пару годин побачитися з сином. Але напередодні його терміново викликали в Авдіївку, у бригаду. Ну, я й здав квитки. А зранку 24-го він дзвонить і каже: я знов у Києві, наказали бути на параді. Ми й сиділи дивилися – може, побачимо.
Що пережили у ту мить, коли Президент Порошенко оголосив, що їхній син став Героєм України, ні мама, ні тато словами передати не можуть – їм заважають говорити сльози.
– Немає таких слів, щоб описати, що в той момент у душі робилося, це неможливо передати, – тільки й сказав Олександр Володимирович. – Можу повторити тільки Васині слова: «Це дуже хороша нагорода, але найбільша нагорода та, що живі мої бійці. Всі Зірки дарую своїм солдатам». Я дуже пишаюся, що мій син так думає, а він словами не розкидається.
Приймати самостійні рішення, добиватися свого, тримати слово Василь Тарасюк навчився ще в дитинстві. Хлопець вже після сьомого класу вирішив стати військовим і всі роки вперто йшов до поставленої мети.
– У школі Вася з перших класів вчився посередньо, із задоволенням ходив в музичну школу, вчився грати на трубі, – згадує ті роки Олександр Володимирович. – І тут після сьомого класу у нього оцінки різко пішли вгору. Вчителі були шоковані: чому б це раптом Вася вчитися став?! Я якось почав розмову на цю тему, а він мені: «Тату, я вирішив стати військовим, а там треба знати математику». У дев’ятому класі у Васі з математики було 11 балів. Він без проблем вступив у військовий ліцей Луцька.
Звідки у сільського хлопчини тяга до військової служби? Тато припускає, що «заговорили» гени: свого часу він сам дуже хотів носити погони, навіть після восьмого класу в Миколаївське училище вступив, та мати не пустила сина далеко від дому. Пам’ятаючи про це, Тарасюки не стали перечити, коли їхній Василь вирішив після Луцька вступати у Львівську академію сухопутних військ.
– А хіба я могла його зупинити? Ми виховували своїх дітей так, щоб у них своя думка була, – каже про вибір сина Марія Адамівна.
Ну, а Олександр Володимирович тішився тим, що син втілить його мрію і стане військовим диригентом. Саме на диригентський факультет вступив майбутній Герой України.
Зі студентської лави – на передову
Доля розпорядилася зовсім інакше: тодішній Президент Янукович вирішив, що музичні факультети при військових вишах не потрібні, тож його закрили. І Василь Тарасюк через рік вдруге вступав у академію – уже на військовий факультет. В 2014 в Україні почалася війна. Молоді курсанти рвалися на фронт, проте їх не пускали. Натомість почали вчити майбутніх офіцерів військовій справі по-справжньому – місяцями вони відпрацьовували тактику боїв на полігоні, були інструкторами для мобілізованих.
– Вася дуже серйозно ставився до цих навчань. Ми з ним тоді часто говорили по телефону, – розповідає тато. – Його обурювало те, що деякі дивилися на нього зверхньо, не слухали: що ти, мовляв, хлопчисько, знаєш? Потім, правда, з передової дзвонили, дякували: «Васю, ти був хорошим командиром, багато чому нас навчив, усі, хто тебе слухав, живі». Ви навіть уявити не можете, як у Львові виховують офіцерів-патріотів. Це щось неймовірне! Я коли подивився на це, то був вражений.
Василь Тарасюк закінчив військовий виш із червоним дипломом у лютому 2016 року. 90% їхнього випуску пішли зі студентської лави на передову. Вася як відмінник навчання мав право вибору. І вибрав 72-гу окрему механізовану бригаду – тут служив його друг Андрій Кизило.
– Я тоді сто разів запитував сина: «Може, шкодуєш, давай переведемо кудись інакше», – згадує батько. – «Я, тату, свій шлях обрав правильно», – він так це сказав, що у мене мурашки по шкірі пішли.
Один проти танка
Про офіцера Василя Тарасюка промовисто може сказати його позивний «Тайфун». Легендою українського війська він став після зимових боїв за Авдіївську промзону. Справжнім потрясінням стала загибель друга – капітана Андрія Кизила, який став Героєм України (посмертно). Він більше не хотів нікого втрачати. Саме тут Василь проявив найголовнішу рису офіцера – турботу про своїх солдатів. Це він, 23-річний хлопець, сховав підлеглих у бліндажі, а сам вийшов один на один із ворожим танком.
– Він Герой, тому що не пожалів ризикнути власним життям заради своїх солдатів. Такі офіцери – основа української армії, – говорять про Василя його підлеглі. Сам же він про свій подвиг розповідає буденно і по-військовому чітко:
– Був період, коли наші позиції турбували ворожі танки, і дуже багато хлопців отримували тяжкі поранення, це було останньою краплею. Я на той час зі своїм командиром взводу підготували позицію, на якій знаходився гранатомет. І одного разу, коли я проходив повз позицію, почув звук техніки і зрозумів, що є нагода знищити танк… У той момент ні про що не думав. Головне було – знищити танк. Я зробив один постріл… Танк вдарив дуже близько до мене. Земля здригалась, але ще більше хотілось його знищити. Після того, як я перезарядився, він ще раз встиг по мені здійснити постріл. Я вистрілив – і знову попав по ньому. Він знову димів. Я знову перезарядився і хотів закріпити успіх, але в останній момент з диму вилетів танковий снаряд, який влучив прямо по моїй позиції.
Що тоді врятувало Василя? Можливо, мамині молитви, які вона постійно возносила до Бога, вимолюючи для сина життя? А можливо, ангел-охоронець – святий Василій, на честь якого його назвали, бо родився 14-го січня? Сам Василь каже, що йому допоміг якийсь дух. Що б це не було, тільки після тієї дуелі Василь Тарасюк залишився живим, а танк сепари з позицій забрали.
Солдати готові за ним іти в пекло
Взагалі-то лейтенант Василь Тарасюк про себе говорити не любить. Про нього більше розповідають його підлеглі. В останні дні таких розповідей у пресі можна знайти дуже багато. І вони потрясають.
– Командир має три осколкові поранення та чотири важкі контузії. А ще він горів, підривався на бойовій машині. Двічі після обстрілів ми його викопували із землі! Він наче живе між фронтом і госпіталями, куди щоразу його всією ротою вмовляємо поїхати на лікування. Василь погоджується тільки тоді, коли на позиціях стає спокійніше, – каже головний сержант взводу молодший сержант Сергій Іщук із позивним «Кощій». – Після восьми місяців боїв під Авдіївкою будь-хто з нас піде за ним хоч у пекло. Адже багато хлопців тут вижило завдяки йому. Зимою ми були змушені вибити сепарів з їхніх позицій у сірій зоні, бо на той час існувала реальна загроза нашого оточення. Сховатися було ніде. Вузенькі та мілкі окопчики забиті тілами загиблих бойовиків, які перед нашою атакою готувались до штурму. Мороз 26 градусів, міни й снаряди падали на нас дощем. До армії я служив у монастирі ченцем. Думав, що за роки війни позабував молитви. Але в ті години згадав і прочитав їх уголос усі!
Страшно було всім. Ми стріляли, і нас трясло чи то через холоднечу, чи то зі страху. А Вася спокійно керував боєм, підсилював позиції, евакуйовував поранених, він просто виконував свою командирську роботу...
Навіть після обмороження ніг Василь не покидав позицій, де відчайдушно билися з ворогом його бійці. На собі приносив їм боєприпаси і гарячий чай. Тільки коли вже зовсім не зміг ступати на ногу – ліг у госпіталь.
Батьки ж у Заболотті поняття не мали, що їхній Вася мав поранення і контузії. Зідзвонювалися, говорив, що все добре.
– «Мамо, я вже дорослий, то моя робота, не дзвоніть мені часто. У мене все добре», – тільки це і говорив, коли пробувала щось розпитати, – втирає сльози Марія Адамівна при згадці про ті важкі дні.
Сьогодні Василю Тарасюку, зважаючи на його поранення, пропонують перейти на викладацьку роботу у рідну академію, або ж інструктором на Яворівський полігон. Та він знову поїхав на передову, до своїх хлопців.
– Він каже: «Я не паркетний, а бойовий офіцер». Що тут ще можна додати? – зітхає Олександр Володимирович.
Слухаючи розповіді батьків Василя Тарасюка, його самого, його бойових товаришів, розумієш: в української армії з такими офіцерами є майбутнє, а в нашої держави достойні захисники.
– У своєму майбутньому – в першу чергу, як у молодого офіцера, як у молодої людини, яка розвивається, – хочу щось змінити. Змінити державу, армію, щоб в майбутньому здобули перемогу і змінилися так, щоб починали відновлюватися не в стані війни, а були готові до всього, – говорить про свою мету Герой України Василь Тарасюк. А він своїм життям довів, що вміє добиватися поставлених цілей.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!