Для 73-х українських родин нинішнє Різдво буде особливим. Адже з донецьких і луганських застінків визволили синів, чоловіків, батьків… Їх так довго чекали з війни! І вони повернулися живими. Серед звільнених військових волиняни Артем Віндюк з Ковеля, Володимир Гізун з Любохин Старовижівського району Волині, а також Іван Ляса з Пашевої Демидівського району Рівненщини.
Впізнала сина на деенерівському відео
Тисячу сімдесят три дні у полоні провів 26-річний Іван Ляса з Пашевої Демидівського району Рівненшини. Його, пораненого, бойовики захопили 18 січня 2015 року неподалік донецького аеропорту. Екіпаж їхнього танка у складі командира Богдана Пантюшенка і солдатів Івана Ляси та Дмитра Костецького отримав завдання підірвати Путилівський міст разом з бронетехнікою і боєприпасами противника. Пізніше цю операцію назвуть однією з найяскравіших подій у боях за аеропорт. Та ворог встиг підбити наш танк і захопив у полон екіпаж. Перед тим хлопці викинули свої мобільні телефони, тож про їхню долю рідні дізналися не одразу.
– Пам’ятаєте, як після падіння аеропорту Захарченко на камери сказав: «Приїжджайте, мамки, забирайте своїх дітей!»? Туди поїхала мама Діми Костецького, і від нього дізналися, що нашого Івана сильно поранили, але командир встиг витягти його з танка, – пригадує ті страшні дні голова Боремельської об’єднаної громади, куди входить Пашева, Віктор Корінь. – Я сам афганець, тож попросив товаришів на «тому» боці пошукати хлопця. Вони розпитували по лікарнях, але не знайшли.
– Ми три місяці не знали, живий Іван чи ні, що з ним, – тремтить у телефонній трубці голос його мами Тетяни Ляси. – Це були місяці жаху і страху. Скільки-то хлопців з того аеропорту у трунах привезли! Здригалася від кожного телефонного дзвінка! Та якось прибіг сусід і сказав, що бачив схожого на Івана на відео, і показав його на телефоні… Там з підвалу виходив похмурий чоловік з бородою… Я свого Іванка тільки по шраму на лобі впізнала, так він змінився…
Іван Ляса деякий час перебував «на підвалі» колишнього СБУ у Донецьку, потім його перевели у Макіївку.
– Коли був у Донецьку, волонтерка якось дала йому телефон, то хоч голос сина почула. А вже з Макіївки тільки кілька разів листи передавав… – згадує ті дні невідомості мама.
– Про звільнення Івана домовлялися через афганців. Скільки разів нам обіцяли, що хлопця от-от випустять, але все зривалося в останній момент! – вперше ділиться подробицями боремельський голова Віктор Корець. – Його не відпустили навіть попрощатися з померлим батьком, хоч слізно просили про це бойовиків, показували їм документи.
Весь день 27 грудня брати, сестричка, мама Івана у Пашевій майже не відходили від телевізора – дивилися новини. Здавалося, ну, коли ж їх звільнять, а чи не зірветься все знову? Дзвінок пролунав 28 грудня о сьомій ранку, і Тетяна почула такі вистраждані слова: «Привіт, мамо!»
Перші дні після довгого полону кіборг з Пашевої проведе у київському шпиталі: йому потрібна операція. Саме туди, у госпіталь, до нього помчали мама і брат Віталик.
– Я котлет насмажила, м’ясо запекла, а ще зефіру багато накупила – він дуже його любить, – щасливо розповідає мама.
Тільки поміж цими словами щастя весь час промовляє: «Як шкода, що Богдана не віддали… Як шкода… Він такий хороший». Це болить у неї душа за синового командира Богдана Пантюшенка. Він витяг з підбитого танка пораненого Івана. Для нього дні у полоні продовжуються.
Те, що звільнили, вважає дивом Господнім
Звільнення з полону Володимира Гізуна з Любохин Старовижівського району інакше як різдвяним дивом не назвеш. Буквально напередодні обміну його прізвища не було у списках. Сам він розповів, що напередодні вночі перед у його камеру зайшли ордловці і сказали: «Готуйся на завтра!» І коли всіх зустрічали батьки, брати, сестри, то Володимира вітала у вільній Україні волонтер і помічник народного депутата Степана Івахіва Наталія Попова. Вона весь цей час стукала у всі двері, добивалася повернення Володі додому.
– Питаю у Вови: «Як так могло статися, що тебе віддали?» Відповідає: «Молився Господу… Молився Миколі Угоднику… просив дива…» – написала Наталя у соцмережі.
Крім теплих обіймів, вона подарувала Володимирові телефон, і він одразу набрав номер мами. Для 72-річної Тетяни Євтихіївни ранковий дзвінок сина став найліпшим подарунком. До того вона через волонтерів лише двічі отримувала дві коротенькі записочки.
– Я бачила ті листи, – розповіла секретар сільської ради Людмила Цьось. – Володя писав, що у камері холодно, їсти дають мало. Просив передати солодощі і цукерки…
Поцікавилася у Людмили Володимирівни, як мама пережила полон сина, адже це така тяжка ноша і для молодших…
– Наша Євтихіївна тримається. У жовтні грамоту їй вручили – найбільше у сільраді молока здала. У свої літа дві корови тримає, свині, птицю. Приїде Володя – підмога їй буде…
Не побажаю такого навіть ворогові
Наречена, мама і брат чекали у київському аеропорту ковельчанина Артема Віндюка. Вони буквально задушили його в обіймах. Адже цілий рік їхнє серце завмирало від кожного дзвінка: «А раптом це Артем?» Хлопець служив у 24-й бригаді і потрапив у полон випадково наприкінці 2016 року: разом з товаришем їхали з Попасної в Лисичанськ лікувати зуби, але заблукали… За весь рік він двічі зміг подзвонити рідним. У перші хвилини після звільнення Артем подякував усім, хто його чекав і за нього боровся.
– Дорогі мої волиняни! Потрапити туди, куди потрапив я, не побажаю навіть ворогу. Дякую волонтерам, усій Волині за те, що підтримували. Найбільше вдячний родині за моральну підтримку».
Ці щирі слова, сказані з таким хвилюванням, неможливо слухати без сліз. Сподіваємося, що у всіх родинах, які дочекалися своїх хлопців з полону, це буде найкраще Різдво. А ті, чиї рідні ще мучаться у ворожих застінках, найближчим часом зустрінуть їх вдома.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!