Жінка з Полісся має три імені
У цієї жінки непроста доля. Народилася вона у Парагваї у поселенні Інкарнаціон Колонії Фрам Кармен. У вісім років повернулася разом зі своїми батьками у село Видраниця, що на Ратнівщині. Тут і проживає нині Хуана Севастянівна Жучок.
Батько був комуністом у Парагваї та Аргентині
– Такого імені – Хуана – у селі не чули, і як тільки ми приїхали сюди, мене стали називати Фаня. Тож у паспорті я Хуана, у народі – Фаня, а коли у Видраниці відкривали церкву, мене охрестили Іванною, – розповідає моя співрозмовниця. – За Польщі батьки жили у Видраниці. Тато, Севастян Назарук, наймитував, заготовляв ліс і возив продавати у Стару Вижівку. Праця важка, а заробіток мізерний. У ті часи він був комуністом й не раз потерпав за це. Підтримував зв’язок з людьми, які агітували виїжджати до Америки. Вони одного разу листівки йому принесли, щоб розповсюдив. Але про це дізналася сусідка і здала. Добре, що батько ті листівки заховав під дерево, бо вже наступного ранку у нас був обшук. Усе перевернули, але марно. Батька дуже побили і забрали із собою у Гірники – там була гміна. Два тижні там катували. Коли відпустили, ледве добрався додому. Вже тоді зрозумів, що рано чи пізно за політичні переконання може поплатитися життям. Тому, переживаючи за сім’ю, зважився виїхати у Латинську Америку.
У березні 1939 року Севастян Назарук з дружиною та трьома синами покинули Видраницю. Вже у Парагваї народилося ще п’ятеро діток. Добре господарювали українські переселенці: мали хорошу хату, ферму, корів і коней тримали, обробляли двадцять гектарів землі. Але й там батько залишався комуністом і зі старшими синами втягся в політику. Одного разу, коли зійшлися на чергове зібрання, їх хтось видав. Майже 160 осіб арештували. Парагвайців вислали на вічне поселення на острів. Батька зі старшим сином також це чекало, тож дорослі зважилися все покинути й тікати. І подалися в Аргентину, а звідти вирішили повертатися в Україну.
В Америці жили в достатку, на Волині – у бідноті
– Батько думав, що у Радянському Союзі щасливе життя, порядок. Сподівався знайти тут спокій, – пригадує Хуана. – У 1957 році у консульстві в Аргентині нам допомогли повернутися додому. А вдома чекала така біднота, що навіть нам, дітям, страшно стало. Нас прихистив батьків брат. Дали нам поїсти сала, капусти квашеної і чорного хліба. Ми такого ніколи не бачили. У Парагваї ми жили в достатку і добре харчувалися. А втікаючи, не мали часу усе продати. Залишили худобу, поля, інше нажите добро на одного сусіда. Попросили його, аби розпродав. Він лише декілька корів продав – і все. Що з нашим господарством, кому воно дісталося, й досі не знаємо. Ми зберігали документи про переселення та майно, яке залишили за океаном, пізніше сподівалися отримати компенсацію від уряду Парагваю, адже нашим знайомим виплатили. Вислали оригінали документів до Києва, вони там і загубилися.
– Коли ми побачили накриті соломою хати, одразу батьків стали просити повернутися назад. Казали, що тут жити не хочемо, – продовжує співрозмовниця. – Старші брати виїхали на Донбас, а ми залишилися у Видраниці. Коли я пішла до школи, була у лакованих туфлях, гарному одязі, а мої ровесники – у гумовцях. То вони мій одяг, ґудзики чіпали, роздивлялися, туфлі гладили. Мені це не подобалося. Я цих дітей порівнювала з індіанцями. Та з часом у серці домом моїм стала Видраниця. Хоча не все було так гладко, як сподівався батько.
Хуана Севастянівна зізнається, що хотілося б на хвильку повернутися в Латинську Америку, щоб подивитися на місця, де народилася, але не лишатися там. «Наш дім тут, де жили діди з прадідами, наші діти, внуки й правнуки», – переконана жінка. Вона виховала патріотів своєї країни. Один з них нині воює у зоні АТО. Має нагороди: подяки, грамоти від Президента України, медалі й орден.
– За Валентина найбільше переживаю, бо ж він на війні, – зізнається мати. – Серце у тривозі щохвилини. Маю чотирьох дітей, дев’ятьох онуків і правнучку. Хочеться, аби у них все було добре. Щоб не поневірялись, як ми, по чужих краях, не наймитували, а жили у мирі та злагоді, з любов’ю до своєї землі.
Хуана Севастянівна – американка за народженням, парагвайка, а в серці – українка. Вона стала прототипом героїні книги «Іларія. Ілюзія», яку написав журналіст Ігор Чуб. Саме її розповіді про життя в еміграції, про непросту долю українських поліщуків у далекому Парагваї, які прожили там з 1939 до 1957 року і вирішили повернутися на Батьківщину, й лягли в основу сюжету другої частини.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ, Волинська область
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!