Марія Петрівна Пірожик із села Велимче Ратнівського району на Волині нещодавно відзначила 70-річчя. На свято завітали рідні та знайомі, зокрема, донечка Світлана із сім’єю. Якби Марія Петрівна не була медиком, то хто його знає, чи жила б та зараз на білому світі, адже народилася 830-грамовою!
Марія Петрівна після закінчення Ковельського медучилища повернулася у своє рідне Велимче працювати патронажною медсестрою. Тридцять два роки опікувалася місцевими малятами, вчила молоденьких мам. А дітлахів тоді народжувалося чимало. Для прикладу, у 1969 році, коли Марія Пірожик почала працювати, у селі лише немовлят було 125! Медсестра ж мала у своєму «обході» усіх дітей до 14 років, і не лише Велимчого, а й з хуторів Дошне та Цюприк. Якщо сім’я з малюками жила далеко – добиралася підводою, пізніше машиною, але в основному пішки. Тож за день долала не один кілометр. Марія Петрівна каже, що пари чобіт на зиму не вистачало – стоптувала…
– Ми з напарницею Марією Наход один раз на тиждень провідували дітей до року, а діток до трьох місяців – один раз у три дні. Я любила свою роботу, діток, у хороших стосунках була з усіма мамами, хоча нерідко доводилося їх навіть сварити, робити зауваження. Але вони не ображались. Шанували і цінували. Я свою роботу добре знала, і це врятувало й мою Світлану, – каже жінка.
Марії Петрівні було вже 37 років. Жінка уже мала 15-річного синочка та 9-річну донечку. Але їй хотілось народити іще одну дитину. Та вагітність проходила важко. Одного дня, повертаючись з хутора, куди ходила оглядати маленьких пацієнтів, зачепилася за дрючок і впала у воду. Завезли її у Камінь-Каширську лікарню, але після лікування покращення не було. Лікарі попереджали, що життя матері і дитини у небезпеці. Та Марія не хотіла брати гріх на душу…
Марія Петрівна пішла у декретну відпустку десь із сьомого місяця, оскільки знову виникла загроза викидня. Тоді у районну лікарню її особисто віз голова колгоспу Павло Шинкарук. Але й тут не минулося без пригод. У Ратному в машини відвалилося колесо, тож до медзакладу її доправила «швидка».
Марію Пірожик обстежили, поставили крапельницю, і лікар пішов на ніч додому, а жінка тим часом відчула, що буде народжувати. Стукала до медперсоналу, аби прийшли приймати пологи, але ті їй не повірили. У результаті Марія Петрівна народила прямо в ліжку. До пологового відділення її вже не встигли перевести. І одразу почула: «Ой, ви народили неповноцінну дитину, добре, що неживу!»
Пригадуючи це, Марія Петрівна не може стримати сліз, хоча у голосі і не чути злоби:
– Акушерка була недосвідченою, всього чотири місяці пропрацювала. Вона і сказала ті страшні слова. Хоча, розказуючи вам, я їх пом’якшила. А народила дитинку разом з плацентою. Медсестрички так-сяк замотали те все у пелюшку, винесли у пологове відділення і викинули у посуд для непотребу… Я вже й наридатися встигла. А тут санітарочка була, глянула – а там щось ворушиться! Моя дитина була живою…
Тоді Марія Петрівна не могла ні їсти, ні пити, переживала, згадуючи про діагноз акушерки. У голові було лише одне питання: «Що з дитиною?» А тут, як на диво, медики й кажуть, що все добре, дитина здорова, гарненька, навіть нігтики є, тільки дуже маленька. Спершу сказали, що важить 1 кілограм 300 грамів, а потім уточнили – це вага разом з плацентою, а сама донечка заважила всього 830(!) грамів. Такого у практиці лікарів ще не було. Її навіть з лялькою не можна було порівняти, така мініатюрна. А про кювези для недоношених діток тоді ніхто навіть не чув.
У тих умовах виходити таке маля було практично нереально, але Марія Пірожик зробила неможливе.
– Врахуйте, що народила дитину у грудні. Холод. Пам’ятаю, вітер навіть вікно вирвав, світла не було. Тож аби дитина не замерзла, тримала цілу ніч під грудьми, а зверху подушкою прикривала. Вдень гріла грілкою з теплою водою, – пригадує Марія Петрівна.
Вона два місяці зі своєю дівчинкою пролежала у лікарні: і кварцувала сама, і купала, і все інше робила. Сторонніх до палати не пускала, тільки медиків. І сама марлевої пов’язки не знімала, аби, не дай, Боже, не занести якоїсь інфекції. Годувала спочатку піпеткою, а потім уже соскою. Коли дитина набрала два кілограми (Марія Петрівна вагу трохи підкрутила, аби більше показала – так хотілось додому), її виписали. А вдома розірвала подушку, витягла декілька жмень пір’я, зробила невеличку перинку і поселила у ній свою Світлану.
Мама ізолювала дитину від усіх. Нікого не впускала до дитячої кімнати, не знімала із себе пов’язки, годувала соскою. П’ять місяців зціджувала власне молоко! Загартовувала немовля. Зважувала щодня. І вже у п’ять місяців дівчинка важила 3 кілограми 600 грамів, а у вісім Світланка сіла. В рік у дитини один за одним вилізли сім зубчиків, а ще через місяць вона почала ходити. До двох років догнала своїх ровесників.
У селі ще й зараз згадують великий материнський подвиг Марії Петрівни! Це ж треба – народити таку малесеньку дитину, виходити її і жодного разу не потрапити у лікарню! Кажуть, що такій матері потрібно за життя пам’ятник поставити.
…Світлана, як і мама, вивчилася у Ковельському медучилищі й нині працює у велимченській амбулаторії, виховує з чоловіком сина і доньку. Марія Петрівна каже, що донька щаслива. Недарма ж люди кажуть: якщо дитина народилася у сорочці, то буде щасливою.
Тож і сьогодні Марія Петрівна дякує Богові, що допоміг врятувати її Світланку.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!