75 років тому, 9 липня 1943-го, тринадцять безневинних жителів Рудки-Козинської, що у Рожищенському районі, були по-звірячому закатовані поляками. Спогади очевидців тих подій у різні роки встигли записати журналісти «Вісника+К».
Людей рятували високі жита
Пройшло багато років, але й нині ніхто у Рудці-Козинській не може сказати, за що теплого липневого дня поляки палили село і вбивали його жителів. Протягом десятиліть з покоління в покоління тутешні люди переказували, що поляки приїхали з боку Переспи і Козина на двадцяти підводах. Від церкви пішли облавою на Рудку, а точніше, колонії Михайлівку і Густу вулицю (тут будинків було багато). Стріляли тих, хто не встиг сховатися у високих житах, і палили господарства заможних українців. А худобу і реманент забирали. Хоча деякі хати залишили. Уже пізніше, коли повернулися в село через декілька годин, спалили все до решти. Всього 64 господарства – 200 будівель!
Володимир Стащук (нині покійний) і у свої 85 років витирав хустинкою очі і з болем розповідав про той день.
– Ми жили на Густій колонії. Як завжди, корови пас і якраз уже гнав додому. Враз почув вистріли – і одразу загорівся вітряк. Побачив, що з Переспи їде багато подвод. На пасовиську діти ще пасли корів, і з ними Андрія німого хлопець. Андрій Никитюк розказував, що хлопець став тікати. Його зловили, колючим дротом зав’язали руки, прив’язали до воза і тягли аж до Кулюка в кінець села. А там застрелили й покинули на вулиці.
Пригнав я корів додому, а мати у клуні на верстаті тче. Кажу їй: «Мамо, тікаймо, вітряк горить і будуть, мабуть, палити Рудку». Те все кинули, а куди тікати? То тільки благодать, що були жита. Вибігли на поле, то вже поляки з пляца, де школа була, стріляли по нас. Ми в долину – і в жито. А вони їдуть, стріляють і все палять…
Як приїхали в Рудку, найперше до Костюка пішли. У нього зять Степан Кулюк тілько побрався з Надьою. Він був в українській міліції. Поляки мали на нього зуб. Приїхали, а Костючиха хліб якраз місила. Вони до неї: «Де дзєті?» Вона показала в бік сінокосу, руки в тісті, так її на порозі й застрелили… Доїхали до Вітішки, а та дітей заховала у збожже, а сама вернулася до хліва, щоб свиню поросну випустити. І її вагітну застрелили там, у хліві, і свиню тоже…
Михалевський, його Ярина і син Альошка побігли в жито. Та Марко чогось рішив вернутися у схрон – був у дворі під соломою. Ярина просила тікати, а він – за хлопця, і таки вернувся. Хату їхню запалили, все почало горіти, і вони подушилися у тому схроні. На другий день Ярина кричить криком: Марко з Альошкою, обнявшись, у схроні лежать – їх забрали, завезли на могилки і похоронили.
«Міля тримала кишки у руках і просила пити»
Господар Андрій Зіньків погожого липневого дня зібрав на сінокосі толоку з юних хлопців і дівчат. Поляки і туди доїхали.
– Андрій Зіньків прийшов до мого діда теж просити когось помогти сіно тащити, – розповідає зі слів свого тата сільський голова Рудки-Козинської Микола Яцюк. – Тато хотів іти допомагати, знаючи, що там будуть хлопці і дівчата. Йому було 16 років, тож, мабуть, цікаво було, весело. Але пішов дядько Микола, його брат, старший від батька на два роки…
18-річний Микола подався на смерть… Бо вже в обідню пору сюди, на болото, прийшли поляки і всіх на тому сіні скосили.
Ось як про це, ридма ридаючи, розповідав 80-річний Андрій Семенюк (нині покійний):
– Того дня пас з дітьми корів. Десь близько першої години з Козина їдуть підводи. Доїхали до церкви і стали. Погнав корів додому. Біля Костюківського двору, метрів за 150-200, бачу – жінка Федора щось показує їм руками. Дивлюсь, один стає на коліно, прицілюється, бах – і вона впала. Уже коли пригнав корів у двір, від Зіньківського сінокосу біжать два хлопці-поляки і Юлік Шкрабан кричить: «Вбиви! Вбиви!» А тут приходить Максим і каже: «Ганько, дай води, бо Міля дуже хоче пити». Бере глечик і йде на болото. Прибігаю і я туди, а там лежать Андрій, Микола, Василь і Надя донизу головою, і біля них – черепи розкраяні, як мисочки, а рядом – грудочки мозку. А Мілка горілиць лежить і тримає кишки, що теліпаються в руках. І все просить пити… Її ще живу застав. Правда, мене звідти відігнали, щоб не дивився. Я того не забуду ніколи. І тепер поляки ще кажуть, що ми вбивали їх. Сохрани Господь, не було такого, щоб українці провокували і почали першими палити. Уже після тої пожежі поляки, котрі жили в Рудці, їздили на ніч у Кременець, бо боялися ночувати, аж поки не виїхали звідси зовсім.
Вічна пам’ять усім безневинно убієнним 9 липня 1943 року жителям Рудки-Козинської: Миколі Яцюку, Надії Жовнірук, Ємілії Соломонюк, Василю Соломонюку, Андрію Стащуку, Марку й Олексію Михалевським, Федорі Занько, Ярині Жовнірук, Ганні Ващук, Федору Фенюку, Марії Бутримець, Максиму Яцюку…
Для забитих людей труни три дні робили
Жителі сусідніх з Рудкою сіл – Малинівки (колись називалася Богушівкою) і Мар’янівки – повік не забудуть криваве свято Андрія 13 грудня 1943 року. У пам’яті тих, хто пережив той день, назавжди закарбувалися страшні картини безжальної різні. Хіба таке забудеш? На очах у Миколи Назарука, якому тоді було лише чотири роки, застрелили його тітку – прямо біля колиски з немовлям.
Марії Зінюк у 43-му було шістнадцять. Її родина заховалася у схроні і вижила. Не так пощастило подружці Олі та двоюрідній сестричці Любі. Те, що вона побачила, зайшовши у хату сусідів після набігу поляків, словами описати не можна.
– Люба сидить у куточку, всенька головка розбита. Батько її ходить по дворі, голосить. Бо ж то єдна тіко дочка в нього була. Як поляк намірився дядька стріляти, той виш на лавці сидів, а Люба на нижчому стільчику до нього тулилася. То пуля пройшла йому через груди, по спині і просто в головку Любі поцілила. Так страшно було, шо не можу спокійно розказувати, – втирає сльози бабця Марія. – А в хаті через дорогу була моя подружка Оля. Вона сиділа в хаті, а як побачила, шо батька підстрелили, давай тікати. Тіко вибігла за хлів, а один поляк з дороги «бах» – і погинула. А батько Олі вижив, хоч мав поранення шиї. До їднеї хати на подвір’я зогнали зо п’ять людей, – продовжує бабуся свою страшну розповідь. – Хату запалили, а їх поклали на вулиці і стріляють. Там був серед їх колишній плєнний. Його в руку ранило, він почав кричати. То поляк прийшов і забив. Другий тоже був легко ранений, але мовчав. Живий зостався.
Поляки орудували у Богушівці та Мар’янівці до першої години дня. А тоді повтікали.
Як банда забралася, тато Марії Зінюк Іван Хомович прийшов додому й взявся домовини робити.
– І стали звозити на вечір побитих. Треба їх вбирати, рядити. Люди приходили, несли одежу. Сестрі Любі хусточку так добре зав’язали, бо ж мала постріляну голову. Олі віночок зробили, вельон з марлі – убрали, як молодушку, – розповідає про ті страшні часи Марія Зінюк.
Бабця каже, що труни в селі три дні стояли. Бо німці ходили від хати до хати, перевіряли, чи то поляки простих селян побили, чи нема партизанів. А як побачили, що дітки постріляні, то дали добро всіх ховати.
На кладовищі у Малинівці стоять більше двох десятків пам’ятників з різними датами народження та однієї датою смерті – 13 грудня 1943 року.
Підготувала Наталка СЛЮСАР
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Якута галина
Пасли корову, косили сіно, хвалися у житах, а поховані 13 грудня? Що за дата?
Якута галина
Пасли корову, косили сіно, хвалися у житах, а поховані 13 грудня? Що за дата?