Сюди, у хатинку без світла, втік, щоб не бути тягарем для сім’ї
Високий та стрункий, наче волинські сосни, чоловік знайшов прихисток саме між цих дерев, подалі від людського ока. Вісімнадцять років Микола Стасюк прокидається під пташиний щебіт і засинає від легкого шурхоту вітру за вікном. Той куточок на Старовижівщині, де він поставив колись невеличку хатинку, можна було б назвати раєм, якби не гіркі спомини чоловіка, який зазнав у житті нелегких випробувань.
На заводі заробив невиліковну хворобу
– Працював на електроламповому заводі у Бресті, жив у селищі Заболоття Ратнівського району, де сам збудував хату, – розповідає Микола Омелянович. – На виробництві надихався шкідливих випарів та захворів. Лікарі не обіцяли нічого втішного. Багато хто відвернувся, боялися навіть руку подати. Залишалася надія лише на Бога. Тож вирішив не бути тягарем для сім’ї, як кажуть, взяв торбу та й пішов у світ.
Родичів у селі Яревище Старовижівського району, звідкіля родом, не турбував. Обійшов ліс і зупинилися в місці, яке знав змалечку. Так у Миколи Стасюка з’явилися новий дім і нове життя. Помаленьку господарює, тримає курей та порося, садить города.
– Піст і молитва допомогли мені подолати, здавалось би, невиліковну хворобу, без церкви не міг прожити жодної неділі. А ще – лікарські трави, яких у лісі сила-силенна: живокіст, шабельник, меліса… Використовував народні рецепти. Коли колов свиню, вирізав кури, лягав у лікарню. Тоді кіт полював за лісовими мишами. Але, як тільки я вертався, завжди відгукувався на мій голос і прибігав до мене.
Пече хліб, готує консервацію
У лісовій хатинці спокійного доброго чоловіка ідеальний порядок, який не завжди до снаги жіночим рукам. На стінах – мамині старовинні вишиті рушники. У коморі – припасена на зиму консервація.
– У хаті такі тоненькі стіни. Не холодно взимку? – допитуюся.
– Навіть спекотно, бо і плиту, і грубку мурував сам – толк у них знаю. Ще коли жив у Заболотті, побудував дружині з дітьми хату, то будівельне ремесло для мене не ребус.
– Навідуються сини, донька, онуки до Вас у ліс?
– Інколи бувають.
– Допомагають?
– А чим мені допомагати? З городом я справляюсь. Сад вродив рясно, – пропонує скуштувати великі сині сливи. – Дров нарубати чи їсти приготувати – не проблема. Хліб і той сам випікаю. Жаль лишень, що ніколи моя хатинка не побачить світла, – бідкається, – бо на це великі гроші потрібні, а у мене таких ніколи не буде.
Заростає стежка до людей
– А в село повернутися не думаєте?
– Тут моя дома, – відповідає без зволікання.
Микола Омелянович проводжає нас на подвір’я. Позаду залишається казкова хатинка, обгороджена вербовим тином, стежки, що ведуть від неї. Одна – в ліс до озера (любить порибалити й грибів назбирати), друга – в сад, третя – до господарських будівель, де куниця поцупила в самотника курей, і тепер пора про нових подбати… Найбільш неприм’ята трава на тій стежині, що пов’язує чоловіка з людьми, в село. Згадую його цибатого чорно-білого кота – і на думку спадає: чоловік в лісі не один, з ним Бог і муркотливий помічник, що відгукується на голос хазяїна, як би далеко той не зайшов.
Наталія ЛЕГКА, Волинська область
Фото автора
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!