А медаль їй почепив на груди сам Хрущов
Чотири сім’ї «куркулів» 1949 року вивезли з Малої Глуші, що у Любешівському районі, до Сибіру. Серед них – і сім’ю фронтовика Івана Кобака. Марії, його доньці, тоді було вже одинадцять років, тож залишився назавжди той страшний день у її пам’яті.
Викликав якось голова сільради Івана Кобака і сказав, аби половину зароблених грошей за хати (а був Іван вправним столяром) віддав йому. Але фронтовик не захотів ділитися.
– Ах так! Ну, то України вам більше не бачити! – пообіцяв голова і вписав сім’ю Кобаків до списку «куркулів».
Поселили їх у селі Усольє Зимінського району. Марія закінчила школу і пішла в трактористки. Їй довірили «Сталінця-6», бо ще школяркою на уроках праці навчилася ним керувати не гірше за хлопців-однокласників. Може, так би і залишилася сибірячкою, але ж батьки не могли забути України, рідного Полісся.
Хату Кобаків у Малій Глуші віддали іншим. Тож, коли повернулися, поселились у діда, потім наймали куток, аж поки не відкупили своєї оселі.
Марію спочатку поставили телятницею, а згодом – дояркою. Але вона вирішила податися на цілину. Спочатку будувала її «столицю» – місто Цілиноград. Майже всі будівельні професії освоїла, у передовики вибилася. Туди на оглядини приїхав тодішній «правитель» СРСР Микита Хрущов. Зустрічати високого гостя доручили й Марії у шерензі інших «стахановців», звезених з усієї області.
– Після мітингу Хрущов проходив повз нас, – розповідає Марія Іванівна. – Кому руку потиснув, з кимось словом перемовився. Зупинився раптом і біля мене. «А це що за чудо? – вигукнув здивовано. – Чого ти тут стоїш?» Я тоді ще ж зовсім юною була, маленькою на зріст – мабуть, подумав, що дитина. «Сказали стояти, то й стою», – відповіла. «Звідки тут узялася?» – «Зі стройки!» – «А родом звідки? Чи не з України?» – «З України». – «О, то ти майже моя родичка! Ей, сюди!» – звернувся до своїх помічників. Один з них подав медаль, і Микита Сергійович причепив її мені на груди. То була бронзова медаль «За успіхи у народному господарстві»…
Згодом Марії запропонували поїхати у цілинний радгосп, де сіла до омріяного трактора. П’ять років неозорі казахські лани стелилися під кермом працелюбної волинянки.
Щасливо спочатку складалось і особисте життя: вийшла заміж, народився син. Але доля несподівано перевернула усе шкереберть: загинув трагічно Павло Мозговий, її чоловік. Тому повернулася з маленьким сином на Волинь, до батьків.
У Малій Глуші працювала на тракторі аж до пенсії. І як працювала! Мало хто з колег-чоловіків не тільки в районі, а й в області міг з нею зрівнятися. Про це красномовно свідчать і екскурсійна путівка в Чехословаччину, якою нагородили Марію Мозгову за перше місце в області з підняття зябу, й Орден Трудового Червоного Прапора, і численні почесні грамоти та інші відзнаки.
Ігор СЛАВИЧ, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!