Дій активно! Живи позитивно!
47 років живуть щасливо разом Петро Степанович і Валентина Пилипівна Солов’ї із села Підцир’я Камінь-Каширського району. Трьох дітей виростили і оженили, десятьох внуків діждали. Та біля батьків залишився лише середній – Валік. Старший Толя із сім’єю в Америці живе, молодша донька Світлана – в Італії. Бачаться із «закордонними» дітьми рідко. І раптом напередодні Дня закоханих 14 лютого телефонує «міланський» зять Віталій Карпік і каже: «Збирайтеся в дорогу! Їдете у романтичну подорож у Європу!» Що подружжя Солов’їв побачило за два тижні – розповіли насамперед читачам «Вісника+К».
Головний гостинець з України – пироги з маком
Валентина Пилипівна зізнається, що діти вже багато років просили, щоб вони з батьком закордонні паспорти зробили. Вони ж усе віднікувались. Мовляв, навіщо це нам, ми люди похилого віку, здоров’я не те, щоб кудись далеко їхати. Тим більше, що одного разу декілька років тому Солов’ям відмовили в американському посольстві, коли хотіли поїхати у гості до старшого сина. Та буквально напередодні 14 лютого телефонує зять Віталій (він сам родом із сусіднього села Раків Ліс) і категорично заявляє: «Збирайтеся – їдете в Італію!»
– Ми в шоці! – емоційно розповідає Валентина Пилипівна. – Давлєніє піднялося, але помаленько починаємо збиратися. Ще пироги з маком внукам встигла спекти. А тут зять каже: «Літаком полетимо». А я ж тільки кукурузником одного разу з Каменя в Луцьк літала!
– Я часто подорожував на різних самольотах, вертольотах, коли жив у Тюменській області, – перебиває Петро Степанович. – Але то зовсім не те, як ми добиралися в Мілан.
– Я перехрестилась і сіла навіть коло окна. Страшно не було. Їде, їде, їде – і рєзко вгору. Я ойкнула і голову опустила. А підняла, самольот вже вирівнявся. Я й кажу: «Ой, він став!»
– А я їй: «То виходь!» Посміялися.
А вже через декілька годин їх чекала з вечерею у себе вдома доця Свєта і внуки. Частувала італійськими стравами – спагеті, салатами, сирами. Вони батькам прийшлися до смаку. Була на столі і картопля.
– Хіба без бульби наїсися? – жартує Петро Степанович.
Гуляли з ранку до ночі
А вже наступного дня для подружжя з поліського села почалася справжня казка. Петро Степанович, правда, трохи свого часу світу об’їздив, та був в основному в Росії. Валентина Пилипівна далі українських Одеси, Дніпра і Закарпаття не виїжджала.
Романтичні миті в Мілані
– Найперше дочка нас перевдягла. Бо коли їхали, у нас було холодно. А там – плюс 17, сонце світить. Мій дід як вдягнув кросовки, червоного шарфа і шапку, то зовсім на італійця став схожим. Жінки ж там з непокритою головою гуляють. А я звикла в хустці ходити. Тож коли був вітер чи вечір і ставало холодно, зав’язувала свою. То дуже вирізнялася, – зі сміхом згадує Валентина Пилипівна.
Програма, яку організував зять для тестів, була настільки насиченою, що вони як виходили з дому зранку, то поверталися після 11-ї вечора. Мілан, Верона, озеро Гарда, Брешуя, Венеція. Емоцій і вражень – купа! Правда, доточити, де саме вони були, на яких площах і біля яких соборів, так зразу і не можуть. Назви-то іноземні, незнайомі.
– Собор у Мілані – це щось. Такий величезний. Ми ліфтом піднімалися, а потім ще сто ступеньок вгору. Білий мрамор, статуйок море. І все – ручна робота. Дуже гарно. Там самого Наполеона коронували! – захоплено наввипередки розповідають Солов’ї.
– А коли на озеро приїхали, качок – море, всі ходять біля тебе, їдять прямо з рук! Помниш, як ти одну зловила?
– А та Джульєтта у Вероні, її геть замучили: вся блистить, так труть на щастя!
– Один раз тільки прийшли додому раніше одинадцятої. Коли австріяки на футбол приїхали! Вони так кричали, стрибали, мамочки! Я скільки живу, такого не виділа! Дикуни! Ох і раділи ж ми, коли їхня команда програла італійцям!
Треба сказати, що обидва внуки, Давид і Марк, займаються футболом. Тож відвідати одну з ігор на стадіоні для діда з бабою було в обов’язковій програмі.
– Як вони емоційно вболівають, коли команда гол заб’є! Навіть старші жінки кричать, хлопають! Інтересно, – вражено розповідає Валентина Пилипівна.
На карнавалі загубили діда
У Венеції волинянам було не до карнавалу – загубився дід. Поки теща із зятем дорогою на головну площу заглядали у різні магазинчики, Петро Степанович помаленьку пішов вперед. Думав, доженуть.
– Ми ж тільки на хвилиночку відійшли, а його вже нема! Кинулись туди-сюди, Віталік став людей розпитувати, чи не бачили діда у червоному шарфі. Врешті підійшли до карабінерів. Ті по рації вияснили, що дід наш вже аж за три кілометри! Що вже я летіла!
– Баба прибігла і до мене цілуватися! – сміється Петро Степанович. – Я ж, як домовилися, йшов на площу. Там якраз фестиваль починався, люди в масках. Бачу, моїх немає. Підійшов до карабінерів, показав свій паспорт, фотоапарат, там був вокзал, на який ми приїхали. Вони показують напрям: «Йди». А куди я піду, там такий туман? Кажу: «Нє, я тут стояти буду». Ну й дочекався своїх.
– Поки ми його шукали, вже на кораблик не встигли тими каналами попливти. А на ганджолу (гондолу – авт.) я б і так не сіла. Вельми її хитає!
На італійській фермі взялися за вила
В екскурсійній програмі поліщуків було те, чого їхній зять не планував – селянська ферма.
– Возить нас різними соборами, а я йому кажу: «Ти покажи щось мені близьке». І зупинилися на фермі. Стоїть будинок, деревця і кругом гектарів з десять землі. Сусідів поруч немає, – розповідає Петро Степанович.
– Як заходити, стоїть апаратура різна і бутилки такі красиві літрові. Кидаєш євро – молоко наливається. Хороше таке. І в магазині у них хороше. Зовсім не таке, як у нас! А корови такі огромні! – досі не може повірити, що такі є, Валентина Пилипівна.
Петро СОЛОВЕЙ годує італійських корівок
– Їх на фермі десь 50 дойних і бички, – підхоплює чоловік. – Вони постійно на хліві. А вим’я у них такоє, що я точно не бачив. Називаються італійська бабочка. З їхнього молока сир моцарела роблять. Працюють на тій фермі самі господарі і ще один чоловік допомагає. Баба попросила вила, щоб те сіно трохи покидати. Я і собі взявся. У них навіть вила не такі, як у нас. Для кожної операції є свій інструмент. Піднести – одні, розкидати – інші. Просився проїхатися на тракторі – і мені дали разечок!
У якомусь Мілані барахла більше, як у Камені
В Італії подружжя Солов’їв вперше покуштувало неймовірні морські делікатеси – креветки, лобстери, устриці – в ресторані східної кухні.
– А ти мідії мені, пам’ятаєш, підкидала, не хотіла їсти, – переглядаючи фото, підколює дружину Петро Степанович.
Я запитала, що найбільше вразило в Італії.
– Там усе влаштовано для людей. Приїхав до аптеки, магазину – є де машину поставити! А їх там тьма. І ровери. І всьому місця вистачає. Дороги такі, що аж обідно за нас, – відповів Петро Степанович. – Безпека колосальна. Внука на шкільний автобус я міг посадити, а вже забрати дитину до 10 років можуть тільки батьки. Чужій людині нізащо не віддадуть. Хіба що записку батьки напишуть.
– Люди дуже привітчі, – додає Валентина Пилипівна. – Посміхаються, здоровкаються.
– Вони як говорять, то так руками махають, що все зрозуміло. Хоч говоримо на різних мовах, але друг друга понімаєм. Магазини величезні! Барахла у Мілані повно, більше, як у нас у Камені. В одному можна купити все – від білизни до машини.
– І що ж ви собі купили?
– Пива баварського, – серйозно відповідає Петро Степанович. – На нашу пенсію там не розгуляєшся.
На згадку про Італію дочка Світлана подарувала мамі сумку і хустки в церкву ходити. А татові – барсетку. А ще у них залишиться до тисячі фотографій і спогадів про неймовірну романтичну подорож, подаровану зятем. Чим же заслужили батьки дружини такого подарунка?
– Хороші вони, а теща взагалі золота людина, – зізнається Віталій Карпік. – Вони мені таку гарну дружину народили і виховали, що повік їм буду вдячний. А ще дуже хотів би, щоб наші люди, особливо старші, мали можливість хоч трішки світу побачити. Бо це справді класно!
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Передрук заборонено!
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!