Волинь

Кавалер усіх бойових орденів збирав… онучі

14 березня 2019, 16:50
0
0
Сподобалось?
0

Старожили села Смолигів, що у Луцькому районі, ще пам’ятають дядька Володьку, який після війни їздив по селу конячиною і збирав онучі. Його бричка дарувала радість тамтешній малечі, бо на старе шмаття можна було виміняти в онучника омріяного свищика чи ще якусь дивину.

Дядько Володька прийшов з фронту без ноги, але у гімнастерці, завішаній орденами і медалями. Служив волинський хлоп у фронтовій розвідці, де заслужив бойові нагороди потом і кров’ю. Та про свої подвиги він особливо не розповідав, орденами й медалями не вихвалявся. Допоки найменший синок не виміняв їх у сільських хлопців на якусь дурничку. Пропажу швидко зібрали по селу, а дядько Володька провів з хлопцями чоловічу виховну годину, не заявляючи про інцидент сільському дільничному.

– Вам не можна їх брати, діти. На кожному з них – кров, велика кров… На якого біса вони вам здалися? – допитувався він, сидячи на широченній колоді в сусідському дворі, випрямивши свою дерев’яну ногу з протезом.

– Ми показували їх. Щоб люди знали, – дітлахи справді казали правду.

Бо в селі мало хто й знав, який герой їхній Володька. Звикли бачити завжди п’яненького на тій бричці з онучами. Для безногого інваліда не знайшлося кращої роботи. Люди жаліли його, а дехто тикав рятівну плящину між лахи. Так герой-розвідник потихеньку спивався. Одного разу він побився з мужиками об заклад, що заїде своїм конем в будку кіномеханіка. І заїхав! Треба було бачити, як схарапуджений кінь крутезними східцями туди добирався. Дядька Володьку за це по голові не погладили, хуліганство хотіли пришити, але не стали зв’язуватися. Побоялися.

Якось онучник зник. Повернувся у село тижнів через два на таксі і зовсім тверезий. Через трохи розказав, де ж він стільки часу пропадав. Виявляється, бойові побратими-розвідники забрали його із собою в поїздку місцями бойової слави. Побували на могилах загиблих друзів, побачили відновлені з руїн міста і села, а потім кілька днів безпробудно пили в готелі. Щоб додому повернутися тверезими, як огірочки. Розвідники мусять завжди бути у формі.

Невдовзі його запросили на якісь урочисті збори до клубу. Вперше за всі роки. Дружина відмивала Володьку, прасувала йому одяг, щоб на людях не осоромився. І коли він зайшов до зали весь в орденах і медалях, у багатьох відібрало мову. А онучник сидів у першому ряду, як на розпеченій пательні. Родичі найбільше боялися, щоб він і тут чогось не втнув. Та коли героя посадили почесним гостем у президію – радісно видихнули. Там він вже навряд чи стане чудити…

Це вже в часи брежнєвщини їх, ветеранів тієї війни, почали запрошувати на зустрічі зі школярами, на мітинги до Дня Перемоги, наливати фронтових сто грамів і нібито шанувати. А перед тим довгих два десятки літ радянська влада робила вигляд, що їх не існує. Особливо інвалідів, які не могли нарівні зі здоровими гарувати на соціалістичну економіку. Таких, як дядько Володька…

Ніна РОМАНЮК, Волинська область

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися